25 березня між мною і Дмитром Вовком відбулися дебати з декількох питань в сфері захисту прав людини. Ідея таких дебатів прийшла Андрію Фенюку, який разом із Харківським осередком Ліги студентів й організував цю зустріч в Книгарні Є. Дуже дякуємо за ідею й чудову організацію її втілення в життя!

Тут хочу викласти ті аргументи, які мною озвучувалися під час дебатів. Позицію Дмитра Олександровича ви зможете почути в аудіозаписі, який додадаю :

Відразу скажу: точки зору, які захищав кожен із нас, не в усіх випадках співпадала із нашими власними переконаннями. Мені, напевно, було легше — в двох із трьох випадків я була щиро переконана в правильності відстоюваної позиції. Щодо права на смерть, то відбулося так: готувалася я до дебатів із думкою, що насправді я ЗА таке право, але, за жеребом, маю доводити протилежне. Однак за результатами обговорення зараз відчуваю, що вже не є переконаним прибічником такого права.

Отже, дебатували ми з трьох питань:

1) Легалізація одностатевих шлюбів

2) Чи включає право людини на життя також і право померти (на основі справи Європейського суду з прав людини «Прітті проти Сполученого королівства»)?

3) Чи може законодавство передбачати право військових знищувати пасажирський літак, захоплений терористами (за матеріалами рішення Федерального Конституційного Суду ФРН від 15 лютого 2006 року)?

Легалізація одностатевих шлюбів в аспекті ідеї прав людини

Я скористуюся, можливо, забороненим прийомом. Але зараз Дмитро Олександрович, виступаючи проти легалізації одностатевих шлюбів, нагадує мені одного з героїв його ж улюбленого фільму «Вгадай, хто прийде на обід». Батька синьоокої блондинки, яка знайомить тата і маму зі своїм обранцем-афроамериканцем. Але той фільм 1967 р. і про події в Америці. А Дмитро Олександрович ніби пропонує нам трошки змінити сюжет: наш час, Україна… синьоока блондинка знайомить батьків зі своєю обраницею.

Але давайте уявимо собі, що, як і в фільмі 1967 р., батьки врешті-решт розуміють, що головне – щастя їх дитини, таке, яким вона його бачить для себе. І якщо двох людей пов’язують щирі почуття, то це чи не найголовніше в житті. На цій щасливій ноті завершується кіно.

Однак ми продовжимо сюжет й уявимо, що батькам при цьому доводиться змиритися із думкою про те, що їх дитина ніколи не буде повною мірою щаслива, оскільки держава, представляючи офіційну позицію суспільства, не визнає такі союзи. Вони не зможуть мати статус подружжя, на них будуть скоса дивитися в громадських місцях, тому що держава своєю політикою фактично сприяє утвердженню існуючих стереотипів. В них будуть проблеми із розпорядженням й успадкуванням майна у разі смерті одного із них.

Крім того, невизнання одностатевого шлюбу в якості шлюбу призводить на практиці, наприклад, до того, що до таких пар не застосовуються заходи щодо боротьби із насильством в сім’ї. Адже в розумінні законодавця це не є сім’я. Цей перелік можна продовжувати, навіть якщо прибрати з шальок терезів аргументи щодо поваги до гідності й індивідуальної автономії людини. До речі, актуальне наразі питання про субсидії на сплату комунальних послуг, — з цього ж переліку. Міграційні питання, відносини власності, охорони здоров’я, надання свідчень в суді.. і багато іншого.

Для одностатевої пари ще й виникає проблема із тим, щоб офіційно вважатися батьками дитини – чи то усиновленої, чи то народженої за допомогою штучного запліднення. Зрозуміло, що на сьогодні тільки один із пари може бути біологічним батьком або матір’ю дитини. Але з аналогічними проблемами стикаються й традиційні пари.

Власне, я далеко не перша, хто проводить паралель між відмовою легалізувати одностатеві шлюби і ще не так давно актуальною відсутністю легалізації шлюбів між представниками різної расової належності.
Розповім одну романтичну історію, яка набула важливого правового значення. До речі, це реальні події того самого 1967 р.

Майже в усіх штатах США тоді діяли закони, що не визнавали шлюби між білими й чорними, укладені на іншій території, й навіть встановлювали кримінальну відповідальність за такі шлюби. І от зустрілися Мілдред Джетер (афроамериканка) і Річард Ловінг (білий). Вони одружилися у 1958 році в Вашингтоні, де такі шлюби визнавалися. Але їх шлюб не визнавався в їх рідному штаті Вірджинія. Коли вони повернулися додому, то були заарештовані посеред ночі, у власній спальні, в якій, власне, й висів сертифікат про одруження. Суддя під час розгляду справи запропонував їм або покинути штат на 25 років, або провести рік в тюрмі. Вони покинули штат, але розпочали судовий процес, який завершився у тому самому 1967 році рішенням Верховного Суду США у справі Loving v. Virginia. Через 40 років після винесення цього рішення Джетер Ловінг в одній зі своїх рідких публічних заяв сказала, що вважає їх з її чоловіком боротьбу за право одружитися надзвичайно близькою до теперішньої боротьби одностатевих пар за аналогічне право. Вона зокрема зазначила:

«Більшість людей мого покоління тоді вважало, що це є план Божий – тримати одних людей окремо від інших, і що уряд повинен застосовувати дискримінаційну політику до людей, які люблять один одного. Однак острахи і забобони старшого покоління відступили, і сьогодні молоді люди розуміють, що якщо хтось любить один одного, то вони мають право вступити до шлюбу. Зараз я оточена нашими чудовими дітьми й онуками, і не проходить і дня, щоб я не думала про те, як багато для мене значать наше із Річардом кохання, наше право взяти шлюб – як багато значить мати свободу одружитися із тим, хто є дорогою для мене людиною, навіть якщо інші думають, що це є неправильна для мене людина».

Продовжуючи цю думку, Марта Нусбаум (до слова, одна з найбільш улюблених авторок Дмитра Олександровича) зазначає:

«Всюди, в кожному регіоні, в кожному соціальному класі, в усіх національних і етнічних групах, в усіх релігіях і поза ними, люди одружуються. Для багатьох, якщо не для переважної більшості людей, шлюб не є тривіальним, буденним питанням. Він є запорукою досягнення щастя. І якщо людині сказати: «Ти не можеш взяти шлюб», то для неї це означатиме, що з її життя виключено один із найбільш важливих моментів…. Мати можливість укласти шлюб – важливий елемент свободи дорослої людини»». Інша справа, що так само вільно людина може вирішити цим право не користуватися. Але це має бути її вибір, а не держави чи навіть більшості в суспільстві.

Давайте уявимо собі, що ми живемо в державі, де не можна зареєструвати шлюб із людиною неслов’янської національності… або людиною, яка більше ніж на 10 чи на 20 років старша або молодша за вас.. або людиною, яка не може мати дітей… або людиною іншого віросповідання.. і так далі. Здається безглуздям, чи не так? Але для кожного із перелічених випадків можна, і людство на різних етапах свого розвитку так і робило – і це далеко неповний перелік, знайти обґрунтування, яке в тому числі може спиратися на суспільну мораль, пануючі уявлення в суспільстві про правильне й неправильне. Інша справа, що сучасне суспільство, навпаки, вважає за необхідне подібні стереотипи долати, спираючись на ідею автономії кожного індивіда. Й тим більше не визнає подібні стереотипи на рівні права. А от уявлення про те, що любити один одного можуть тільки чоловік і жінка, чомусь залишаються незмінними.

Ми не так далеко відійшли від тих часів, коли таке кохання визнавалося якщо не злочином, то хворобою (ті з вас, хто подивився «Гру в імітацію» з Кембербетчем, що цього року номінувалася на Оскар, розуміють, про що я. Сподіваюся, що для тих, хто ще не дивився, я не розкрила головної інтриги фільму). Але мені щиро боляче від усвідомлення того, що людина може все життя прожити, відчуваючи себе неповноцінною. Адже йдеться не просто про офіційний статус – йдеться про ставлення суспільства, яке знаходить відображення в правових нормах. І я не бачу в цьому сенсі відмінності даної ситуації від спору про права жінок або про права афроамериканців, які свого часу мали місце. Аргументи противників рівності, до речі, також майже не змінилися, просто тепер їх застосовують до одностатевих пар.

Дозволю собі ще одну цитату. «Ми знаємо, що люди однієї статі кохають один одного з тією самою відданістю, що й люди різної статі. Й вони хочуть мати ті самі права, що й гетеросексуали, які їм надає офіційний статус подружжя. Якщо ми допускаємо наявність такого статусу в гетеросексуальних пар, але заперечуємо його для гомосексуальних, тим самим ми дозволяємо одній парі й заперечуємо для іншої можливість реалізувати те, в що вони обидві вірять як в найбільшу цінність свого життя». Це слова Роналда Дворкіна, сказані ним 21 вересня 2006 року. Його ж слова: «Ті, хто посилається на культуру в якості аргументу проти одностатевих шлюбів, заперечують ідею людської гідності й виходять із того, що культура, яка представлена нашими цінностями, належить тільки комусь із нас – тільки тим, хто формує політичну владу в цей момент. Це надзвичайно глибока помилка: в по-справжньому вільному суспільстві світ ідей і цінностей нікому не належить і належить всім одночасно».

До речі, сьогодні в західній літературі, присвяченій не тільки проблемі легалізації одностатевих шлюбів, але й більш широкої проблематики, часто цитуються слова Джона Мільтона про право людини «зустрітися й мати щасливу розмову». Йдеться про головну ціль шлюбу – задовольнити потребу людини створити союз із тим, хто є близьким для неї, бути з тим, хто підтримує, з ким цікаво, хто є близьким духовно. До слова, таке обґрунтування свого часу наводили, відстоюючи право людини на розлучення, яке також свого часу не визнавалося, але фактично існувало.

І наостанок. Країни, які визнають одностатеві шлюби – чи то визнаючи право укладати їх нарівні із гетеро сексуальними парами, чи то створюючи юридичні аналоги шлюбу – сьогодні в абсолютній меншості. Але це, наприклад, такі країни як Австрія, Австралія, Хорватія, Чехія, Фінляндія, Німеччина, Угорщина, Ірландія, Ізраїль, Ліхтенштейн, Люксембург, Словенія, Швейцарія, Великобританія, Бельгія, Канада, Данія, Франція, Нідерланди, Ісландія, Норвегія, Іспанія, Португалія, Швеція.
Питання до Дмитра Олександровича – ми хочемо бути в одному ряду із ними? :)

Чи включає право людини на життя також і право померти (на основі справи Європейського суду з прав людини «Прітті проти Сполученого королівства»)?

Головний аргумент тих, хто відстоює право на смерть, як правило, полягає в захисті людської гідності (йдеться, зокрема, про прагнення позбавити людину необхідності переживати страждання, фізичний біль, відчувати приниження через неможливість піклуватися про себе самостійно) й індивідуальної автономії (людина має право вирішувати свою долю; і якщо вона приймає рішення піти з життя, то держава не може їй заборонити це – відповідно, в тих випадках, коли вона не може цього зробити самостійно, або навіть може, але не хоче зазнавати страждань, держава не повинна обмежувати її в можливості попросити про допомогу іншу людину).

Але якщо керуватися такими мотивами, то чому ми не визнаємо такого права за кожною людиною? Чому пов’язуємо його тільки з певними медичними показниками? Адже якщо йдеться про гідність людини, то мотиви піти з життя можуть бути набагато більш широкими: людина може відчувати приниження через те, що є дуже бідною, або через те, що скоїла злочин, або через те, що була звільнена через невідповідність займаній посаді, або через те, що є людиною з нетрадиційною сексуальною орієнтацією, або через те, що сама стала жертвою злочину, або через свою інвалідність, можливо навіть з народження… Але в жодному із цих випадків ані аргумент захисту гідності людини, ані аргумент її автономії не спрацьовує. Та й в цілому, якщо Дмитро Олександрович говорить, що є таке право – піти з життя, то логіка має бути зворотною – не через визначення тих виключних випадків, коли воно може бути реалізовано, а через пропорційне обмеження державою його реалізації. Тобто реалізувати його можна завжди, окрім тих випадків, коли задля легітимної мети, у встановленому законом порядку пропорційно поставленим цілям і так, щоб не нівелювати саме право держава встановлює певні обмеження.

Крім того, я погоджусь із тими дослідниками, які вказують, що таке розуміння гідності вказує на одержимість нашої культури розумінням гідності як незалежності, фізичної сили і молодості. Виходить, та людина, яка готова жити, знаючи про свою фізичну залежність від інших людей, втрачає гідність? Та й взагалі, чи не накладаємо ми на тяжко хворих страждаючих людей, які й так часто знаходяться в емоційно виснаженому стані, непомірний тягар вибору – жити (і в їх розумінні – бути тягарем для всіх оточуючих; ті, в кого є зовсім старенькі дідусі й бабусі, знають, що як би рідні не старалися оточити їх увагою і піклуванням, все рівно доволі часто їх охоплює переконання, що вони є тягарем, що їм краще піти) чи померти. І як нам бути впевненими, що людина робить вибір померти саме для себе, а не приносить тим самим себе в жертву, щоб звільнити нас, живих і здорових, від необхідності піклуватися про неї і страждати разом з нею?

Але основне: визнаючи таке право як право на смерть, ми фактично кожній людині, яка має сумнів, часто заснований на суто суб’єктивних відчуттях, в своїй повноцінності (фізичній, інтелектуальній), даємо сигнал: подумай, чи місце тобі на Землі? Ми створюємо міф, що життя, гідне життя — для здорових, молодих і щасливих. Кожен, хто не такий, має право на гідну… смерть. Адже наші опоненти часто своїм головним аргументом називають саме те, що, наприклад, хвора людина, яка не може піклуватися про себе сама, втрачає гідність, а отже — ми маємо дати їй можливість гідно померти.

Щодо автономії, то тут відразу постає більш широке коло питань: до якої межі людина може вільно розпоряджатися собою? І чи повинна держава в такому разі обмежувати таку її автономність лише випадками наявності певної хвороби? Зокрема, якщо ми говоримо, що право померти є невід’ємною складовою автономності людини, то чи може вона, наприклад, дати оголошення про пошук бажаючих вбити її за її добровільною згодою? (До речі, такі випадки траплялися. Наприклад, в Німеччині громадянин дав оголошення, що хоче бути вбитим і з’їденим. Грошової винагороди він не пропонував, але обіцяв незабутні враження й корисний досвід. На оголошення відгукнулося 200 людей.. правда, лише четверо з них приїхали на співбесіду й самі відмовилися від пропозиції. А от один все ж таки знайшовся, реалізував бажання замовника. Й навіть встиг з’їсти до арешту 40 фунтів м’яса. Так от його захист як раз і наполягав на тому, що жертва по суті не була жертвою. Вона сама прагнула бути вбитою, відкрито про це заявляла). Або інший, менш очевидний приклад, людина хоче продати (або навіть подарувати) своє серце. Давайте навіть додамо деталей. Людина, яка засуджена на довічне позбавлення волі, усвідомила жах скоєних нею злочинів, хоче спокутувати провину – віддати свої життєво важливі органи іншим людям, які в іншому випадку втратять життя. Тобто йдеться навіть не просто про право померти, йдеться ще й про можливість врятувати життя інших людей. При чому за рахунок життя людини, яку визнано такою, що не може повернутися до суспільного життя. Чи слід визнати в цьому випадку таке право?

Є й інший аспект питання. В обговорюваній справі «Прітті проти Сполученого королівства» заявниця вказувала, по-перше, на те, що за чинним законодавством держави самогубство не вважається злочином, а отже, не повинно бути злочином і сприяння (допомога) самогубству; по-друге, цитую, в її заяві говориться: «Хоча більшість людей хоче жити, дехто бажає вмерти, і ця стаття захищає обидва ці права. Право вмерти не є антитезою права жити, але безпосередньо випливає з нього, і держава має позитивний обов’язок захищати обидва ці права». Тут, знов таки, я хочу повторити питання до прибічників визнання права померти, якщо таке право є, то чи не слід визнати його за всіма? Чи не буде дискримінацію за станом здоров’я, що комусь можна померти – і більше того, держава ще й повинна сприяти цьому, забезпечити умови, щоб це було гуманно – а комусь чомусь такі умови не забезпечуються, просто через те, що він є здоровою людиною? Загальновідомий факт, що людина в нормальному психічному стані через інстинкт самозбереження не може покінчити життя самогубством. Але це не означає, що вона не може хотіти вмерти. В житті багатьох людей бувають такі моменти, коли таке бажання приходить. Так от така логіка, яка запропонована прибічниками права на смерть, чи не призведе вона нас до того, що ми змушені будемо покласти на державу позитивне зобов’язання забезпечити кожному, хто хоче реалізувати таке своє право, можливість зробити це? Здійснити такий собі правочин – одностороннє волевиявлення, посвідчене нотаріусом, істотними умовами якого будуть – час, місце і спосіб позбавлення життя. Адже якщо держава з подібною аргументацією погодиться, то наступна справа, яку розглядатиме ЄСПЛ, це буде справа здорової людини, що буде наполягати на її дискримінації в такий спосіб. Або принаймні чи може розраховувати така людина, що може викликати патруль поліції, який забезпечуватиме їй можливість спокійно стрибнути з моста, так щоб перехожі не заважали?

Однак основним моїм аргументом є те, що визнання за людиною права на смерть знижує цінність самої людини в очах суспільства й в очах самої людини. При чому знижує в очах тих людей, які і так страждають від невпевненості в собі або від залежності від домоги інших людей. Для таких людей держава і громадянське суспільство має створювати умови, щоб в них не було такого відчуття, а не ставити людину перед вибором — жити негідно або померти із гідністю. (До речі, прикутий до крісла й повністю паралізований герой фільму «1+1», напевно, дуже б здивувався питанню, чи не хоче він скористатися своїм правом на смерть). Крім того,  така постановка питання призводитиме й до збільшення самогубств в суспільстві, адже для тих, кого сьогодні зупиняє ставлення суспільства до життя людини як до беззаперечної цінності, такий бар’єр зникне.

Чи може законодавство передбачати право військових знищувати пасажирський літак, захоплений терористами (за матеріалами рішення Федерального Конституційного Суду ФРН від 15 лютого 2006 року)?

Звичайно, коли ставиться так питання, то перше, що спливає на думку – скільки жертв і в цілому якої жахливої трагедії можна було б уникнути 11 вересня 2001 року, якби військові вчинили саме так.

Але в цьому головна помилка подібних роздумів. До речі, багато аналогічних прикладів наводив в своєму відомому курсі «Justice» Майкл Сендел. До речі, його книгу, яку Нью Йорк Таймс визнав бестселером, було перекладено у тому числі й російською. Ситуація про юнгу, ціною життя якого було врятувано життя трьох інших людей, які змогли вижити, тому що вбили і з’їли його.

Ви скажете, що тут йшлося про життя лише трьох. Але чи змінилося б Ваше рішення, якби йшлося про 50 людей? Або про 100? Або про 500? Чи можна вбити людину заради того, щоб врятувати від можливої загрози, гіпотетичної, інших людей? І чи повинна змінюватися наша відповідь залежно від того, про порятунок якої кількості людей йдеться?

Насправді, куди більш складним питанням з куди більш широкою його постановкою є питання про можливість застосування тортур до людини, яка, як ми вважаємо, є терористом і має інформацію про запланований теракт, в результаті якого загинуть десятки, а то й сотні людей. Чи можемо ми застосувати до такої людини тортури? Якщо ви відповідаєте «так», то ви – поганий юрист. Звичайно, з точки зору цінностей демократії. Право людини не зазнавати тортур є абсолютним. Його не можна порушувати за жодних умов. Якщо ми будемо змінювати свою відповідь про допустимість тортур, залежно від того, про яку кількість можливих жертв йдеться, то в решті решт виявиться, що права людини і мораль в цілому для нас зводяться до підрахування витрат і вигод. А давайте змінимо умови до більш наближених до ситуації з літаком, адже там в жертву ми приносимо не терористів: чи допустимо застосувати тортури хоча б до однієї людини з цього літака заради того, щоб спасти 1000 інших людей? (наприклад, ця людина – дочка терориста, й таким чином ми хочемо змусити його заговорити).

Крім того, тут виникає та сама проблема, що й в прикладах Майкла Сендела – ми оцінюємо ситуацію з точки зору тих наслідків, про які ми вже знаємо. Тобто коли постає питання: чи можна збити літак з мирними пасажирами, якщо його захопили терористи, то в нас перед очима відразу дві нью-йоркські вежі… Але за інформацією, яку мені вдалося знайти: в період 2003-2015 років захоплень літаків чи спроб зробити це в світі було близько 30. Усі завершувалися тим, що нападники здавалися владі.

До того ж, не можна виключати помилок. (Инцидент с южнокорейским Боингом (1983) — пограничный инцидент в воздушном пространстве СССР, в ходе которого 1 сентября 1983 года советским истребителем-перехватчиком Су-15 был сбит пассажирский авиалайнер Boeing 747-230B южнокорейской авиакомпании Korean Air Lines (рейс Korean Air Lines-7, KAL007или KE007). Boeing 747, совершавший рейс KE007 по маршруту Нью-Йорк — Сеул с промежуточной посадкой в Анкоридже(США), вошёл в закрытое воздушное пространство СССР, пролетел над рядом советских военных объектов и был сбит истребителем-перехватчиком Су-15, после чего упал в океан и затонул к юго-западу от острова Сахалин. Погибли 246 пассажиров и 23 члена экипажа. На момент катастрофы самолёт отклонился от курса более чем на 500 км. Согласно расследованию, проведённому Международной организацией гражданской авиации (ИКАО, от англ. ICAO), наиболее вероятной причиной отклонения от маршрута полёта было то, что пилоты «Боинга» неправильно настроили автопилот и затем не выполняли надлежащих проверок для уточнения текущих координат).

І нарешті — навіть якщо ми оцінюємо ті блага, яких досягає держава, діючи в такий спосіб, тут слід врахувати ще один момент. Терористам буде достатньо захопи літак й поводити себе так, щоб досягти застосування з боку держави застосування заходів з його знищення. Їх мета буде досягнута: драматичне вбивство багатьох мирних людей ще й самою державою, яка має стояти на захисті їх життів.

Олена Уварова