Уварова Елена Александровна,

кандидат юридических наук,

ассистент кафедры теории государства и права

Национального юридического университета имени Ярослава Мудрого

 

Інституційна автономія університету:

європейський досвід для системи вищої освіти України

 

Роль університетів у розвитку людського капіталу, наукових досліджень і технологічних інновацій не може бути недооцінена. Країни сьогодні все більше залежать від знань, ідей і навичок, які здобуваються завдяки університетській освіті[1]. Поряд із традиційними функціями університети виконують нові завдання, реагують на нові виклики в умовах все більш складного й глобального середовища[2]. Зміна очікувань щодо ролі університетів в умовах, коли економіка і суспільство в цілому є базованими на знаннях, за останні десятиліття вплинула на формат відносин між державою і вищою школою. Управління університетом і ступінь контролю, здійснюваного державою, стали предметом численних дискусій.

Для Європи, якій значна культурна, географічна й політична різноманітність надає неповторну характеристику культурного міксу або, за висловом Едгара Моріна, «супу» з ідей і досвіду, вказані тенденції є чи не найбільш характерними. Університети відіграють важливу роль в досягненні Лісабонської мети – зробити Європу суспільством знань, «найбільш динамічною й конкурентоздатною наукомісткою економікою в світі, здатною до стійкого економічного зростання числа й якості робочих місць й більшої соціальної згуртованості й поваги до оточуючого середовища». Як заявила Єврокомісія ще у 2005 році, Європа прагне зміцнити свої три полюси трикутника знань – освіта, дослідження та інновації; і це є головний аргумент, який наводиться на користь вкладання більших коштів у модернізацію та якість університетів для майбутнього Європи та європейців. У тому ж році єврокомісар з питань освіти, навчання, культури і багатомовності Ян Фігель зізнався, що системі європейської вищої освіти заважають механізми, розроблені десятиліття тому. Звільнення університетів має поширюватися на систему їх управління, університети повинні покращувати свою роботу в науково-дослідних й інших напрямах, в той час як державні органи мають зосередитися суто на стратегічній орієнтації системи в цілому. Здатність університетів реагувати на очікування суспільства перебуває в прямому зв’язку із університетською автономією, яка відіграє вирішальну роль не тільки у досягненні Європейського простору вищої освіти (EHEA), але й виступає визначальним фактором у формуванні Європейського дослідницького простору (ERA).

Крім того, слід враховувати, незважаючи на те, що сьогодні ми сміливо використовуємо такий вираз як «європейський університет», насправді процес європейської інтеграції, який первісно був зосереджений на питаннях економічного зближення, спочатку фактично проігнорував культурну складову. Це врешті решт призвело до усвідомлення того, що Європа не має європейської системи освіти, європейської політики в сфері досліджень і інновацій, європейської політики з питань етики, і це фактично віддаляє Європу від повсякденного життя своїх громадян. Серед проблемних факторів, які в решті-решт постали перед нею: жорсткі й закриті системи освіти; недостатність ресурсів для досліджень; недостатній обмін технологіями; відсутність координації.

В 2005 році Європейська університетська асоціація підкреслила необхідність інституційної автономії у так званій Глазгівській декларації. В ній ректори європейських вузів закликали міністрів науки і освіти вжити негайні і рішучі дії для того, щоб суттєво (радикально) підвищити правову, адміністративну і фінансову автономію Європейських університетів. Потреба в кардинальних змінах і рішучих діях стала не тільки справою принципу. Вона також визначається викликами, зумовленими загостренням міжнародної конкуренції – не тільки з боку старого запеклого «ворога» США (за Академічним рейтингом університетів світу в першій десятці – вісім американських вишів, два європейські – Кембридж і Оксфорд, які займають п’яте і дев’яте місця відповідно; в цілому в першій сотні 36 європейських вузів і 51 американський), але й зі сторони Азії.

Рушійні сили й мотиви цієї гострої дискусії й очікуваної терміновості реформ є добре відомими. Вони мають розглядатися в більш широкому контексті соціально-економічних і політичних трансформацій:

  • набуття вищою освітою майже універсального характеру, подальше посилення неоднорідності вищої освіти, її спеціалізованості;
  • конкурентні умови для студентів, викладачів, дослідників майже в глобальному масштабі;
  • стрімке зростання витрат в галузі викладання і дослідження, особливо витрат в інфраструктуру;
  • перегляд ролі держави як головного засновника університету / дослідницької системи[3];
  • вимоги ринку праці і додаткові очікування суспільства щодо вишів, окрім традиційного поширення знань;
  • зростаючі вимоги «підприємництва» і «інноваційного потенціалу»[4];
  • розширення доступності вищої освіти призвело до виникнення загрози зниження стандартів освіти. У цих умовах тиск держави, яка вважає себе провідником інтересів суспільства, не завжди збігається з інтересами університетів;
  • конкуренція між університетами на національному і міжнародному рівнях зумовлює необхідність використання ними бізнес-інструментів, не переходячи при цьому в ранг суб’єкта підприємництва;
  • університети, як і раніше, мають створювати атмосферу поваги й заохочення талановитих, сильних особистостей. «Університети не є ані промисловими підприємствами, ані консалтинговими фірмами, де люди можуть бути легко замінені»[5];
  • збільшення кількості студентів в самому університеті робить неможливим використання тих самих засобів організації життя університету, як і сто років тому.

Не секрет, успішність університету великою мірою пов’язана із фінансовою складовою його діяльності. Власне, Група з питань освіти Світового банку в своєму робочому документі «Глобальні тенденції університетського управління» (Global Trends in University Governance) вказує, що саме фінансова автономія слугує головним стимулом для підвищення якості й ефективності різних систем вищої освіти. Кращі університети світових рейтингів є дуже автономними фінансово[6].

Однак тільки фінансової спроможності недостатньо. Окремі складові успішності університету дійсно можна придбати (скажімо, сучасне обладнання). Але багатий університет автоматично не стане найкращим. В цьому сенсі вдалою є аналогія зі спортом або кінематографом: придбання сильного форварда або виплата високого гонорару відомому актору є певною передумовою, але не є надійною гарантією переможної гри команди або успіху фільму серед глядачів. Університет також є дуже особливим соціальним організмом з власною системою управління, правилами і стійкою потребою в гармонії. Інституційна міць університету сильно залежить від концепції автономії. Університет не може бути успішним без неї[7]. Як було сказано у зверненні до громади Гарварду в часи, коли в США найбільш сильно відчувалися наслідки фінансової кризи, «університет – це, перш за все, співтовариство видатних вчених, талановитих студентів і відданих своїй справі співробітників – викладачів і учнів, що об’єднанні прагненням до ідей і відкриттів, а не думками про фінансові ресурси»[8].

Ідея університетської автономії, як вважається, виникла ще в XII ст. Болонський університет було засновано у 1088 році як юридичну школу, а вже у 1158 році німецький імператор Фридрих I Барбаросса дарував йому хартію Authentica Habita, яка забезпечувала правовий захист студентів. У цьому документі вперше в історії було зафіксовано незалежність університету від місцевої влади[9]. Справа в тому, що університет на той час представляв собою сукупність двох корпорацій (universitas) – студентської і професорської. Студентська корпорація отримала хартію, яка дозволяла їй укладати договори з професорами, регулювати оренду студентського житла, встановлювати ціни на оренду й продаж книг, визначати курси, які викладаються, встановлювати тривалість лекцій і канікул. Професори утворили власну асоціацію, яка мала право проводити іспити, присвоювати докторський ступінь, брати плату за іспит. Керуючим органом університету була генеральна рада, яка обиралася студентами і вона, в свою чергу, обирала ректора[10].

Це не єдиний приклад: у 1231 р. папа Григорій IX видав буллу Parens Scientiarium, яка, по суті, стала хартією Паризького університету. Університету було надано папський захист, свободу від місцевої церковної і міської влади. Йому було дозволено приймати власні акти для самоврядування. У подальшому гільдія паризьких вчених при підтримці папства отримала ще більш широке право – jus ubique docendi. Цей привілей уповноважив університет присуджувати академічні ступені, які б визнавалися в усьому християнському світі. Аналогічні права було надано університетам в Тулузі і в Болоньї.

Втім, ми маємо погодитись із тими вченими, які вказують, що середньовічна автономія не є автономією в сучасному її розумінні, оскільки представляє собою скоріше привілей, аніж механізм забезпечення академічної свободи[11]. Витоки ж сучасного розуміння ідеї автономії університету пов’язують з ім’ям І. Канта.

В своїй роботі «Спір факультетів» І. Кант першим обґрунтував особливу роль університету у вихованні громадянина й необхідність автономії такої інституції від держави[12]. Він говорить так: професори, як хранителі наук, разом утворюють певне наукове співтовариство, що має назву університету (або вищої школи) і володіє автономією, адже судити про вчених можуть тільки самі вчені. Університет тому повинен мати право власною владою приймати через свої факультети студентів, присвоювати після попереднього іспиту загальноприйняті звання (ступені)[13]. Без автономії істина ніколи не стане відомою, оскільки розум за своєю природою є вільним і не приймає жодних наказів вважати щось істинним[14]. Перифразуючи І. Канта, автономія університету полягає в тому, що навіть визнаючи певний зовнішній авторитет, зокрема авторитет держави, він зберігає свою автономію, оскільки виносить судження вільно і самостійно, основуючись лише на розумі. Автономія університету, заснована на автономії розуму, набутої шляхом самокритики, забороняє прямий соціальний вплив, будь-який зв’язок між університетом і державою. Вже перші спроби осмислити університет епохи модерну стикаються з проблемою: як поєднати автономію і державу, знання і владу? як інституціоналізувати автономію?[15] Адже автономія, за образним висловом Б. Рідінгса, має уникати як Сцилу марного дозвілля (повної відсутності напряму, стратегії розвитку), так і Харибду практичної корисності (слідування виключно у напрямку, вказаному державою). Знання не повинно бути ані повністю недетермінованим, ані емпірично обумовленим способами його застосування[16]. Завдання автономії – забезпечити цей баланс.

Ідея автономії тісно пов’язана з концепцією свободи. Як було зазначено, автономія є механізмом забезпечення свободи: вона не гарантує свободу, але без неї свобода стає неможливою. При цьому автономія передбачає не тільки свободу, але й готовність відповідального відношення до неї, взяття на себе відповідальності за результат її реалізації[17]. Свого часу Герман Гельмгольц при вступі на посаду ректора Берлінського університету у 1871 р. сформулював теорію поєднання академічної свободи і відповідальності університетів, яку було покладено в основу змісту принципу академічної автономії в Болонському процесі. Вона, в свою чергу, базується на рецепції гумбольдтової моделі, яка визначила розвиток Берлінського університету, поєднавши навчання і дослідження[18]. Вважається, що саме цю модель було закріплено у Всесвітній декларації про вищу освіту для ХХІ ст. (Париж, 9 жовтня 1998 р., ст. 2). Основна теза полягає в тому, що установи працюють краще, якщо вони самі контролюють свою власну долю. В них є стимул змінитися, якщо вони можуть отримати безпосередню користь від своїх дій. Або вони можуть бути боязкими і побачити, як конкуренти випереджають їх. Крім того, слід розуміти, якщо університетам надається автономія, щоб знайти відповіді на важливі для суспільства питання, є шанс, що в умовах такої автономії вони будуть обирати різні шляхи досягнення відповідної мети і що деякі з них будуть більш інноваційними, аніж інші.

Окрім аргументу «від істини» (який пояснює необхідність автономного статусу університету його функцією із пошуку істини, адже досягнення істинного знання є можливим лише у випадку, коли є можливість вільно критикувати ті чи інші твердження[19]; крім того, викладачі університетів, як правило, на відміну від учених у дослідницьких центрах, прагнуть до істини «не зацікавлено», тобто в них немає потреби займатися найбільш комерційно успішними дослідженнями[20]) на користь автономії університетів наводиться також «демократичний аргумент». Відповідно до нього університет «захищає суспільство від загрози демократичної тиранії»[21]: в університеті нові ідеї здобувають свій розвиток. Університети формують у громадян навичку критичного мислення, тим самим виховуючи незалежних політичних експертів, здатних захистити демократичні цінності суспільства[22]. І ще один аргумент: університет без автономії не зможе забезпечити студенту можливість реалізувати індивідуальну потребу діяти відповідно до власних уявлень про істину і отримувати задоволення від цього[23].

Питання автономії університету – це завжди питання про модель його співіснування з державою. (Як колись сказав той самий Гумбольдт: «Держава має постійно усвідомлювати, що без неї самі по собі справи йшли б набагато краще»[24]). А тому важливою передумовою реалізації автономії університету, вже за словами К. Ясперса, стає бажання держави реалізувати ідею університету[25]. Безумовно, оптимальною є ситуація, коли таке «бажання» формується під тиском самих університетів, які демонструють свою готовність діяти автономно і, відповідно, брати на себе ризики від реалізації такої свободи. Однак в межах цієї статті ми залишаємо поза дужками чинники, що можуть сформувати в держави відповідне бажання. Інтерес для нас представляє інструментарій оцінки щирості таких її намірів.

Ми виходимо із того, що мінімально необхідною умовою існування по-справжньому автономної інституції, здатної реалізувати ту саму ідею університету, про яку, зокрема, йдеться в статті Дмитра Вовка «Ідея університету: спроба осмислення», є гарантії її інституційної автономії. Тут можна провести паралель із оцінкою демократії з точки зору її інституційного виміру. Наявність в державі відповідних інститутів демократії, належна правова основа їх функціонування є мінімально необхідною, хоча і недостатньою, умовою для реалізації в суспільстві демократичних цінностей. Іншими словами, характеристика інституційної автономії університету передбачає розкриття формально-юридичного її аспекту, реальне наповнення якого великою мірою буде залежати від практики суспільних відносин, прагнення самого вишу до реалізації ідеї університету, сприйняття останньої суспільством як важливої складової його демократичності.

Саме інституційна автономія знайшла відображення в доктрині так званого університетського суверенітету, сформульованій професором Женевського університету Б. Ольсон: «Ідеальний незалежний університет повинен мати: свободу в виборі керівника; свободу в виборі моделі управління; свободу в виборі об’єктів наукових досліджень; свободу в наборі студентів; свободу в виборі суспільного замовлення; власність і право розпоряджатися нею; свободу в використанні засобів із додаткових джерел».

Говорячи про модель співіснування університету і держави, ми маємо розуміти: автономія університету не представляє собою питання «все або нічого» або щось на зразок чорно-білої фотографії[26]. Немає єдино правильного еталону. Сьогодні говорять про «шокуючу різноманітність»[27]: відносини між університетами, публічною владою і суспільством характеризуються надзвичайною варіативністю форм взаємодії, посередництва і контролю[28]. І кожна із цих моделей буде відрізнятися стилем організації свого життя[29].

Крім того, ми маємо розуміти, що на відміну від ідеалізованого й дещо ізольованого від зовнішнього світу уявлення про автономію, реальне життя університету перебуває у сфері впливу різних факторів, різних зон впливу – держави, церкви, громадської спільноти, політики, економіки тощо. І тому модель автономії на кожному конкретному етапі розвитку буде дещо відрізнятися, реагуючи на вплив цих факторів, на бачення суспільством тієї самої ідеї університету[30].

Наприкінці 1970-х років Організацією економічного співробітництва та розвитку – Центр досліджень та інновацій у сфері освіти було проведено дослідження за структурою прийняття рішень у 52 вищих навчальних закладах Європи. «Відносний індекс автономії» було визначено на основі 20 показників, названих «індексами автономії». Ці індекси коливалися від створення викладацької посади, призначення та підвищення в посаді викладацького складу і надання відпустки, призначення ректора / президента і проректора, навчальних методів, навчальних планів та порядку зарахування в студенти, різних аспектів менеджменту в розподілі ресурсів і бюджету – до дрібних деталей. Якщо британські університети отримали 100 балів за ​​цією відносною шкалою, то університети Нідерландів, Франції, Австрії, Німеччини, Швейцарії були наприкінці рейтингу з 43, 42, 32, 29 і 20 балами відповідно. У багатьох випадках державні ресурси розподілялися у формі докладних постатейних бюджетів; багато рішень, включаючи певну кількість ключових академічних питань, приймалися держорганами поза вузом.

З середини 1980-х років роль держави сильно змінилася – з «регулюючої» на «оціночну» («регулювання на відстані»)​​. Власне, на цю ж тенденцію звертає увагу і Світовий банк – держави переходять від моделі управління до наглядової моделі в усіх аспектах своїх відносин із університетами[31]. Врешті, знову проведене ОЕСР у 2003 р. дослідження з питань автономії університетів відобразило непостійну картину вищої освіти в усьому світі. В даному випадку замість 20 деталізованих індексів було використано вісім показників: володіти власними будинками і можливість отримувати кредити, встановлювати академічну структуру і зміст програм, наймати і звільняти викладацький склад і встановлювати розмір заробітної плати, визначати кількість зачислюваних абітурієнтів і розміри оплати за навчання, свободу у використанні бюджету відповідно до місії і цілей університету[32].

Нашу увагу привернула до себе система показників інституційної автономії, розроблена Європейською університетською асоціацією (EUA), яка є представником університетських організацій і національних ректорських конференцій у 47 країнах Європи. Запропонована Європейською університетською асоціацією (ЄУА) система показників є інструментарієм, який дозволив порівняти прояви університетської автономії в 29 європейських системах вищої освіти. Вона включає в себе чотири основні прояви інституційної автономії – організаційну, фінансову, кадрову й академічну автономію. При цьому жодна система вищої освіти, що була предметом аналізу, не є першим номером в університетській автономії. Загальний рейтинг автономності взагалі відсутній. Ранжування відбувається за кожним проявом окремо: певна система освіти може бути першою за критерієм організаційної автономії, але навіть не входити до першої двадцятки в питаннях фінансової автономії. До речі, саме така доля спіткала Люксембург, система вищої освіти якого стала першою за організаційною автономією, але при цьому зайняла останнє місце в фінансовій. Стабільно високі місця займає Великобританія. Тримається за всіма показниками на перших позиціях і система вищої освіти Естонії.

Система вищої освіти України не була предметом оцінки ЄУА. Але новий Закон України «Про вищу освіту» від 01.07.2014 р. № 1556-VII[33] дав нам привід замислитися над тим, на яке місце могла б претендувати Україна за відповідними показниками інституційної автономії університетів.

Організаційна автономія оцінюється за такими основними критеріями:

процедура обрання керівника (зокрема, чи узгоджується обраний керівник з органами держвлади);

критерії для обрання керівника (найбільш автономними вважаються системи освіти, де такі критерії визначає сам виш; також серед європейських країн можна зустріти такі варіанти правового регулювання вказаного аспекту: а) критерії докладно встановлюються законом; б) закон вказує, що керівник має займати академічну посаду і / або мати вчену ступінь; в) закон приписує, що керівником може бути обрано тільки представника цього ж університету, тощо);

звільнення керівника (можливі варіанти: а) процедуру звільнення не встановлено законодавчо; б) звільнення потребує підтвердження держорганом, але саму процедуру встановлює університет; в) звільнення здійснює держорган, але за процедурою, встановленою університетом; г) звільнення здійснює держорган за процедурою, встановленою в законі, тощо);

строк повноважень керівника (варіанти, що найбільш часто зустрічаються в системах вищої освіти Європи: а) вказане питання не підлягає законодавчому врегулюванню; б) закон встановлює максимально або мінімально можливий строк перебування на посаді; в) закон встановлює строк повноважень);

можливість визначати академічну структуру (можливі варіанти: а) університет може визначати академструктуру без будь-яких обмежень; б) керівні засади визначення академічної структури передбачено в законі; в) закон перераховує факультети та інші структурні елементи);

можливість заснування юридичних осіб (від а) університет може засновувати юросіб без обмежень до б) можливості заснування лише неприбуткових організацій або й повної відсутності такої можливості).

Якщо за вказаними критеріями аналізувати систему вищої освіти України, то слід звернути увагу на такі положення Закону України «Про вищу освіту»:

– керівник вишу не потребує узгодження з центральним органом державної влади; закон лише обумовлює загальні вимоги до процедури обрання (ст. 42);

– окремі вимоги до кандидата на посаду керівника університету встановлено законом (ч. 1 ст. 42), зокрема, кандидат на посаду керівника вищого навчального закладу повинен мати вчене звання та науковий ступінь і стаж роботи на посадах науково-педагогічних працівників не менш як 10 років. Кандидат на посаду керівника вищого навчального закладу державної чи комунальної форми власності має бути громадянином України. Одна і та сама особа не може бути керівником відповідного вищого навчального закладу більше ніж два строки;

– щодо питань звільнення керівника вишу, то закон передбачає, що таке звільнення може відбутися за ініціативою засновника (для вищого навчального закладу державної форми власності – відповідного органу держвлади; для комунального вишу – місцевої ради; якщо форма власності приватна – фізичної і / або юридичної особи, рішенням та за рахунок майна яких засновано ВНЗ), а також у зв’язку з прийняттям рішення про його відкликання вищим колегіальним органом громадського самоврядування. При цьому підстави для звільнення можуть бути як загальними (передбаченими законодавством про працю), так і встановленими статутом університету або контрактом із керівником;

– строк повноважень керівника – п’ять років з можливістю обрання на ще один аналогічний строк. Наведене положення є імперативним. Ані статут вишу, ані контракт з керівником відступати від нього не можуть;

– законом визначено керівні засади академічної структури університету (ст. 33), які мають бути деталізовано статутом ВНЗ та іншими внутрішніми документами;

– щодо можливості бути засновником юридичних осіб, то ч. 3 ст. 27 Закону України «Про вищу освіту» вказує, що ВНЗ може бути засновником (співзасновником) інших юридичних осіб, які провадять свою діяльність відповідно до напрямів навчально-науково-виробничої, інноваційної діяльності вищого навчального закладу та/або забезпечують виконання його статутних завдань. Про право вишів засновувати підприємства для провадження інноваційної та/або виробничої діяльності говорить також п. 12 ч. 3 ст. 70 закону.

За вказаними показниками організаційної автономії вища система освіти України могла б претендувати на 17-19 місце у складеному ЕУА рейтинзі серед 29 систем вищої освіти. Окремі обмежувальні положення нового Закону України «Про вищу освіту», які, безумовно, понижують показники автономності вишів України, повинні мати, як видається, тимчасовий характер, зумовлений перехідним етапом у розвитку вищої системи України. Сигналом до їх скасування має стати сформованість змістовних (неформальних) передумов автономності вишів – критичне ставлення академічної спільноти до фактів зловживання визнаними за вищою школою правами, готовність брати відповідальність за прийняті рішення тощо.

Оцінка фінансової автономії включає в себе такі показники:

тривалість циклу держфінансування (чим тривалішим є такий цикл, тим, відповідно, більшою автономією володіє ВНЗ; основні варіанти в європейських системах освіти – один рік або більше одного року);

тип держфінансування (можливі варіанти: а) постатейне фінансування; б) надання загальної суми без будь-яких обмежень щодо статей її розподілу; в) загальна сума розподілена за категоріями витрат без можливості їх зміни);

можливість брати позики (в законодавстві країн Європи це питання вирішується по-різному: а) не надає такої можливості; б) позику можна брати, але тільки в межах граничного відсотку і / або за погодженням з держорганом і / або тільки в певних банках);

можливість збереження профіциту (університети можуть: а) не мати такої можливості; б) зберігати профіцит без будь-яких обмежень; в) зберігати профіцит тільки в межах певного відсотку або тільки за погодженням із держорганом; г) залишати профіцит, але напрями його використання визначає держорган);

можливості щодо власних будівель (університет: а) не має права володіти будівлями; б) може володіти будівлями і продавати їх; в) може продавати будівлі тільки за попереднім погодженням з держорганом; г) може володіти, але не може продавати будівлі);

встановлення вартості навчання (а) університет самостійно встановлює вартість навчання; б) вартість навчання встановлюється за погодженням із держорганом; в) держорган визначає верхню межу плати; г) держорган встановлює плату за навчання; д) плати за навчання немає).

Якщо брати за основу наведені критерії, то фінансову автономію вишів України за Законом України «Про вищу освіту» будуть характеризувати такі положення:

  • щодо порядку державного фінансування, то, як і в більшості країн Європи, основну прив’язку зроблено до Державного бюджету на відповідний рік (так, зокрема, ч. 3 ст. 71 вказує, що розміри бюджетних призначень на підготовку фахівців із вищою освітою, а також на підготовку наукових і науково-педагогічних кадрів встановлюються у Державному бюджеті України на відповідний рік);
  • тип державного фінансування великою мірою залежить від статусу ВНЗ. Найбільшим автономними за цим критерієм можуть вважатися виші зі статусом національного або дослідницького. Так, відповідно до ч. 3 ст. 29 національний вищий навчальний заклад має право отримувати відповідно до законодавства на пріоритетних засадах передбачені державним бюджетом кошти, а також фінансування для придбання наукового і навчального обладнання, комп’ютерних програм тощо за рахунок державного бюджету; здійснювати перерозподіл ліцензованого обсягу прийому за спеціальностями у межах відповідної галузі знань, а також перерозподіл держзамовлення між спеціальностями в межах галузі знань в обсязі не більш як 5 % загального обсягу державного замовлення національного вищого навчального закладу з обов’язковим інформуванням центрального органу виконавчої влади, до сфери управління якого належить ВНЗ. У свою чергу дослідницький університет, окрім інших можливостей, передбачених ч. 5 ст. 30, має право отримувати базове фінансування за окремою бюджетною програмою Держбюджету України;
  • Закон України «Про вищу освіту» надає ВНЗ можливість брати банківські кредити (п. 9 ч. 3 ст. 70). Не можна оминути також увагою нововведення, відповідно до якого державні і комунальні виші можуть мати не тільки казначейський рахунок, але звичайний поточний і / або депозитний рахунки (правда, тільки в державних банках);
  • щодо можливості збереження профіциту, то Закон України «Про вищу освіту» гарантує державним і комунальним ВНЗ, по-перше, що кошти, отримані як плата за навчання, підготовку, перепідготовку, підвищення кваліфікації кадрів або за надання освітніх послуг, не можуть бути вилучені в дохід державного або місцевих бюджетів; по-друге, можливість розпоряджатися цими та іншими власними надходженнями. Щодо приватних ВНЗ, то тут діють загальні положення цивільного права, які захищають право приватної власності;
  • питання про можливість розпорядження власними будівлями та іншим майном є предметом регулювання Закону України «Про вищу освіту» тільки щодо державних і комунальних ВНЗ. Майно закріплюється за державним або комунальним вищим навчальним закладом на праві господарського відання і не може бути предметом застави, а також не підлягає вилученню або передачі у власність юридичним і фізичним особам без згоди засновників вищого навчального закладу та вищого колегіального органу самоврядування вищого навчального закладу, крім випадків, передбачених законодавством. Державні і комунальні ВНЗ отримали можливість передавати в оренду закріплені за ними об’єкти власності;
  • можливості для встановлення плати за навчання для державних і комунальних закладів є обмеженими: як передбачено ст. 73 Закону України «Про вищу освіту» перелік платних освітніх та інших послуг, що можуть надаватися державними і комунальними вищими навчальними закладами, затверджується Кабінетом Міністрів України. Порядок надання платних освітніх та інших послуг, включаючи порядок визначення їх вартості для здобувачів вищої освіти, встановлюється центральним органом виконавчої влади у сфері освіти і науки, центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері економічного розвитку і торгівлі, та центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної фінансової, бюджетної, податкової політики.

Слід зазначити, що в країнах ЄС правове регулювання питання оплати освітніх послуг є більш різноплановим: ступінь автономії залежить від того, йдеться про підготовку бакалаврів, магістрів чи докторів філософії. Крім того, часто важливого значення набуває той факт, чи призначена програма для громадян ЄС або для інших осіб.

Оцінка правового регулювання фінансових питань в діяльності вишів за законодавством України не дозволило б вітчизняній системі вищої освіти піднятися дуже високо в рейтингу європейських держав. Однак ми сміливо можемо претендувати на 20-21 місце.

Кадрова автономія оцінюється, зокрема, за такими показниками:

процедура прийняття на роботу викладачів та іншого персоналу (університет: а) вільно набирає співробітників; б) має отримувати погодження з боку держоргану для прийняття на роботу окремих або всіх категорій співробітників; крім того, оцінці підлягає також встановлення державою загальної кількості викладачів або відсутність відповідного обмеження);

регулювання питань оплати праці (університет: а) є вільним у визначенні розміру зарплати; б) є обмеженим розміром загального фонду оплати праці; в) існує в умовах, коли зарплатні рівні встановлено для кожної категорії співробітників, або коли зарплата встановлюється держорганом для деяких або для всіх категорій співробітників);

звільнення співробітників (можливі такі варіанти правового регулювання вказаного питання: а) спеціальні законодавчі вимоги відсутні (застосовуються загальні положення трудового законодавства); б) окремі  категорії співробітників звільняються в порядку, передбаченому для держслужбовців; в) наявні інші спецположення щодо звільнення);

підвищення співробітників (а) університет може вільно встановлювати процедуру підвищення; б) підвищення є можливим лише за наявності вільної посади вищого рівня; в) підвищення відбувається в порядку, встановленому відповідним державним органом; г) підвищення потребує затвердження державним органом).

В питаннях кадрової автономії Україна може претендувати на перші місця другої десятки (11-12 місце поряд із Польщею). Такий висновок дозволяють зробити, зокрема, такі положення Закону України «Про вищу освіту»:

  • право приймати на роботу педагогічних, наукових, науково-педагогічних та інших працівників передбачено як елемент змісту автономії ВНЗ (п. 4 ч. 2 ст. 32). Виші самостійно формують і затверджують власний штат. Однак слід враховувати: правом здійснювати перерозподіл нормативу чисельності осіб, які навчаються, на одну посаду науково-педагогічного працівника наділені тільки національні університети (п. 3 ч. 3 ст. 29). У свою чергу, дослідницькому університету гарантовано право самостійно встановлювати такі нормативи (п. 7 ч. 5 ст. 30). За вишами без статусу національного або дослідницького такі права на визнано. Крім того, дослідницький університет має право у межах визначених в установленому порядку коштів загального фонду на оплату праці та в межах наявних у вищому навчальному закладі власних надходжень самостійно формувати і затверджувати штатний розпис науково-педагогічних, наукових, педагогічних та інших працівників, у тому числі визначати штатні нормативи, найменування та чисельність посад працівників відповідно до структури вищого навчального закладу (п. 9 ч. 5 ст. 30). Показово також, що в Прикінцевих і перехідних положеннях Закону окремо обумовлено, що зменшення максимального навчального навантаження науково-педагогічного працівника до 600 годин, яке почне діяти з 1 вересня 2015 року, не є підставою для збільшення чисельності штатних одиниць (п. 7);
  • в питаннях оплати праці автономні повноваження вищих навчальних закладів, зокрема, представлена можливістю встановлювати доплати за рахунок власних надходжень (ч. 2 ст. 59). Як передбачено, керівник ВНЗ відповідно до законодавства, статуту та колективного договору визначає порядок, встановлює розміри доплат, надбавок, премій, матеріальної допомоги та заохочення педагогічних, науково-педагогічних, наукових та інших працівників вищих навчальних закладів. Але, наприклад, розмір доплат за науковий ступінь доктора філософії та доктора наук, вчене звання доцента і старшого дослідника або професора – імперативна норма Закону;
  • щодо звільнення працівників застосовуються загальні норми трудового законодавства;
  • і ще один момент, який характеризує ступінь кадрової автономії вітчизняних вишів – вчене звання професора, доцента, старшого дослідника присвоює вчена рада вищого навчального закладу (вчена рада структурного підрозділу). Рішення відповідних вчених рад затверджує атестаційна колегія центрального органу виконавчої влади у сфері освіти і науки у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (ст. 54).

Питання академічної автономії – це:

визначення кількості студентів (серед найбільш поширених такі варіанти: а) університет вільно визначає загальну кількість студентів; б) виші узгоджують кількість студентів із держорганом; в) університет визначає кількість контрактних місць, держава – кількість бюджетного замовлення; г) держава визначає кількість місць; д) прийом студентів є вільним);

процедура  прийому (а) вільно визначається університетом; б) визначається спільно з держорганом; в) визначається держорганом);

запровадження навчальних програм (а) університет запроваджує програми без попереднього погодження з держорганом; б) всі або окремі програми мають бути погоджені, щоб бути введеними і / або фінансованими з держбюджету);

тривалість програми навчання (а) університет встановлює самостійно; б) тривалість встановлюється за погодженням з держорганом; в) тривалість встановлюється держорганом);

мова навчання (а) тільки державна; б) університети можуть обирати мову навчання по всім або тільки по окремим програмам; в) кількість програм з вільним вибором мови навчання обмежена держорганом; г) введення програми іноземною мовою можливе лише за умови її викладання державною мовою також; д) програми іноземною не отримують бюджетного фінансування);

забезпечення якості навчання (критерій зводиться до оцінки того, є чи немає в університету можливість вільно обирати відповідний механізм оцінки якості навчання).

Серед положень Закону України «Про вищу освіту» академічну автономію в запропонованому Європейською університетською асоціацією розумінні відображають такі:

  • держава визначає кількість держзамовлення;
  • прийом на навчання здійснюється на конкурсній основі відповідно до Умов прийому на навчання до вищих навчальних закладів, затверджених центральним органом виконавчої влади у сфері освіти і науки. Відповідно до вказаних Умов вчена рада ВНЗ затверджує Правила прийому до нього;
  • вищі навчальні заклади можуть запроваджувати акредитовані і неакредитовані освітні програми. Документ про вищу освіту державного зразка видається вищим навчальним закладом тільки за акредитованою освітньою програмою. За неакредитованою освітньою програмою вищі навчальні заклади виготовляють і видають власні документи про вищу освіту у порядку та за зразком, що визначені вченою радою вищого навчального закладу (ч. 6 ст. 7 Закону України «Про вищу освіту»);
  • ВНЗ на підставі освітньо-професійної (освітньо-наукової) програми за кожною спеціальністю розробляє навчальний план, який визначає перелік та обсяг навчальних дисциплін у кредитах ЄКТС, послідовність вивчення дисциплін, форми проведення навчальних занять та їх обсяг, графік навчального процесу, форми поточного і підсумкового контролю. Для конкретизації планування навчального процесу на кожний навчальний рік складається робочий навчальний план, що затверджується керівником вищого навчального закладу;
  • ст. 48 Закону України «Про вищу освіту» передбачає, що мовою викладання у вищих навчальних закладах є державна мова. З метою створення умов для міжнародної академічної мобільності виш має право прийняти рішення про викладання однієї чи кількох дисциплін англійською та/або іншими іноземними мовами, забезпечивши при цьому знання здобувачами вищої освіти відповідної дисципліни державною мовою. Перелік іноземних мов, якими здійснюється викладання навчальних дисциплін, визначається вищим навчальним закладом. Вищі навчальні заклади або їхні структурні підрозділи, утворені на території України іноземними державами, а також вищі навчальні заклади України приватної форми власності мають право вільного вибору мови навчання із забезпеченням при цьому вивчення особами, які навчаються у таких закладах, державної мови як окремої навчальної дисципліни. За бажанням здобувачів вищої освіти вищий навчальний заклад створює можливості для вивчення ними мови національної меншини в обсязі, що дає змогу провадити професійну діяльність у вибраній галузі з використанням цієї мови;
  • щодо забезпечення якості навчання, то Законом України «Про вищу освіту» передбачено створення Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти, серед повноважень якого формування вимог до системи забезпечення якості вищої освіти, аналіз якості освітньої діяльності вищих навчальних закладів, проведення ліцензійної експертизи, формування критеріїв оцінки якості освітньої діяльності, у тому числі наукових здобутків, вищих навчальних закладів України, за якими можуть визначатися рейтинги вищих навчальних закладів України, акредитація незалежних установ оцінювання та забезпечення якості вищої освіти тощо (ст. 18). Стандарти освітньої діяльності розробляються та затверджуються центральним органом виконавчої влади у сфері освіти і науки за погодженням з Національним агентством із забезпечення якості вищої освіти (ст. 9). Система забезпечення вищим навчальним закладом якості освітньої діяльності та якості вищої освіти (система внутрішнього забезпечення якості) за його поданням оцінюється Національним агентством із забезпечення якості вищої освіти або акредитованими ним незалежними установами оцінювання та забезпечення якості вищої освіти на предмет її відповідності вимогам до системи забезпечення якості вищої освіти, що затверджуються Національним агентством із забезпечення якості вищої освіти. Саме Нацагентство із забезпечення якості вищої освіти складається з двадцяти п’яти членів – два члени делегуються Національною академією наук України та по одному – від кожної національної галузевої академії наук; тринадцять членів обираються з’їздами з числа представників вищих навчальних закладів України державної, комунальної та приватної форми власності, у тому числі дев’ять членів – від державних вищих навчальних закладів, один член – від комунальних вищих навчальних закладів, три члени – від приватних вищих навчальних закладів; три члени обираються спільним представницьким органом всеукраїнських об’єднань організацій роботодавців; два члени обираються з’їздом представників органів студентського самоврядування вищих навчальних закладів з числа осіб, які здобувають вищу освіту.

Наведені положення не дозволили б вищій системі України піднятися вище, ніж на 20 сходинку в рейтингу академічної автономії.

Отже, новий Закон України «Про вищу освіту» закріплює систему гарантій організаційної, фінансової, кадрової і академічної автономії вищіх навчальних закладів, яка має розглядатися як мінімально необхідна передумова формування змістовних (сутнісних) характеристик автономності вишів в Україні. Слід також констатувати наявність низки положень Закону, які обмежують ВНЗ в свободі вирішувати ті чи інші фінансові, організаційні та інші питання і, відповідно, понижують систему вищої освіти України в рейтинзі автономності. Встановлення таких обмежень має розглядатися як тимчасовий захід, зумовлений перехідним етапом розвитку системи вищої освіти України, необхідністю формування дійсно відповідального відношення вищіх навчальних закладів до реалізації своєї місії в суспільстві.

 

Використані джерела:

  1. Autonomy in Higher Education: Meaning and Purpose // http://www.mu.ac.in/myweb_test/MA%20Education-Philosophy/Chapter-14.pdf.
  2. Becher Т. The State and the University Curriculum in Britain // European Journal of E – 1994. – Vol. 29, № 3. – P. 231-245.
  3. Beloff M. The British Universities and the State // Minerva. – – Vol. 32, № 2. – P. 188-193.
  4. Bieri S.. Universities’ Autonomy: Why and How? / S. Bieri / VT Graduate School, Commencement, May 14, 2010 // http://www.vt.edu/commencement/2010/2010-bieri-remarks.pdf.
  5. Biesta G. Towards the knowledge democracy? Knowledge production and the civic role of the university / G. Biesta // Studies in Philosophy and Education. – 2007. – № 26. – P. 467-479.
  6. Coghlan E. R. University Autonomy: The ’80s and after // Higher Education Q – 1994. – Vol. 48, № 2. – P. 86-117.
  7. Ekundayo H. T. The Unresolved Issue of University Autonomy and Academic Freedom in Nigerian Universities / Haastrup T. Ekundayo, M.O. Adedokun. – Humanity & Social Sciences Journal. – 2009. – № 4 (1). – Р. 61-67.
  8. Fallon R. H. Two senses of autonomy / R. H. Fallon // Stanford Law Review. – 1994. – № 46 (4). – Р. 875-905.

9.                 Gibbons M. The New Production of Knowledge: The Dynamics of Science and Research in Contemporary Societies / Michael Gibbons, Helga Nowotny, Camille Limoges. – SAGE Publications Ltd, 1994. – 190 р.

  1. Global Trends in University Governance by John Fielden // The World Bank. – March, 2008. – Washington, D.C. – 65 р.
  2. Gutmann A. Democratic education / А. Gutmann. – Princeton : Princeton University Press, 1999. – 368 р.
  3. Hood C. Controlling Modern Government. Variety, Commonality and Change / C. Hood, O. James, B.G. Peters, C. Scott . – Cheltenham : Edward Elgar, 2004. – 220 р.
  4. Letter to Harvard Community // http://www.harvard.edu/president/letter-to-community-2009.
  5. Neave G. The Bologna Declaration: Some historical dilemmas posed by reconstruction of the Community in Europe’s systems of higher education / G. Neave. – Educational Policy. – 2003. – № 17 (1). – Р. 141-164.
  6. Nybom T. A rule-governed community of scholars: the Humboldt vision in the history of the European university / in University Dynamics and European Integration (Maassen, P. and Olsen, J.P., eds). – Springer, Dordrecht, 2007. – Р. 55-79.
  7. Nybom University Autonomy: a Matter of Political Rhetoric? / Thorsten Nybom // In:The university in the Market [ed] Lars Engwall, Denis Weaire. – 2008. – Vol. 84. – P. 133-141.
  8. Nyborg P. Institutional Autonomy: Relations between State Authorities and Higher Education Institutions // Saraevo Seminar, 11-12 Nov. 2002 // http//vf.narod.ru.
  9. Olsen Johan P. The institutional dynamics of the (European) University / Johan P. Olsen // Working Paper. – 2005. – № 15. – 49 р.
  10. Polanyi M. The foundations of academic freedom / М. Polanyi // The Lancet. – 1947. – № 249. – P. 583-586.
  11. Rapp Jean-Marc. Foreword to University Autonomy in Europe / Exploratory Study by Thomas Estermann & Terhi Nokkala: European University Association, 2009. – 46 р.
  12. Russell C. Academic Freedom: a reply // Minerva. – 1994. – Vol. 32, № 3. – P. 334-343.
  13. Weber L. University autonomy, a necessary, but not sufficient condition for excellence – being a paper presented at IAU / IAUP Presidents’ symposium. Chiang Mai, Thailand 8-9 December, 2006 // :http://www.euniam.aau.dk/fileadmin/user_upload/Luc_Weber.pdf.
  14. Волосникова Л. М. О принципе академической автономии / Л. М. Волосникова // Университетское управление: практика и анализ. – 2005. – № 5. – С. 44-49.
  15. Гельмгольц Г. Об академической свободе в немецких университетах / Г. Гельмгольц // Отечественные записки. – – № 6. – C. 147-155.

25.            Гурюз К. Автономия университета и академическая свобода: исторические перспективы / К. Гурюз // Международное высшее образование. – 2011. – № 63.

  1. Завалей А. И. Новый смысл старых понятий: академическая свобода и автономия университета / А. И. Завалей // В кн.: Философия свободы. СПб. : Алетейя, 2011.– С. 255-266.
  2. Закон України «Про вищу освіту» від 07.2014 р. № 1556-VII // Відомості Верховної Ради України. – 2014. – № 37-38. – Стор. 2716. – Ст 2004.
  3. Кант И. Спор факультетов. Собрание сочинений в восьми томах. Юбилейное издание 1794-1994 / Под общей редакцией проф. А.В. Гулыги. – ИЗДАТЕЛЬСТВО «ЧОРО», 1994. – С. 57-136.
  4. Милль Дж. С. О свободе // О Свободе. Антология мировой либеральной мысли (I половины ХХ века). – М. : Прогресс-Традиция, 2000. – С. 324-325.
  5. Никольский В. Университетская автономия и академическая свобода (критический взгляд на взаимосвязь традиционных ценностей) / В. Никольский // Высшее образование в России. – 2008. – № 6. – С. 147-155.
  6. Ридингс Б. Университет в руинах [Текст] / пер. с англ. А. М. Корбута; Гос. ун-т – Высшая школа экономики. – М. : Изд. дом Гос. ун-та – Высшей школы экономики, 2010. – 304 с.
  7. Ясперс К. Идея университета / Карл Ясперс ; пер. с нем. Т. В. Тягуновой ; ред. перевода О. Н. Шпарага ; под общ. ред. М. А. Гусаковского. – Минск : БГУ, 2006. – 159 с.

 

 

В статті проаналізовано європейський досвід вироблення критеріїв оцінки інституційної автономії університетів, яка, в свою чергу, включає в себе показники організаційної, фінансової, кадрової і академічної автономності вишів у відносинах із державою. Інституційна автономія за таким підходом характеризує тільки формальний (зовнішій) аспект функціонування системи вищої освіти, а саме, чи надані державою належні юридичні гарантії реалізації вищими навчальними закладми відповідної свободи у прийнятті рішень з тих чи інших питань своєї діяльності.

Інституційна автономія є мінімально необхідною, але недостатньою передумовою реалізації ідеї університету в суспільстві, втілення таких змістовних вимог автономії як критичність, демократичність і відповідальність.

В статті наводиться аналіз Закону України «Про вищу освіту» з точки зору закріплення в ньому гарантій організаційної, фінансової, кадрової і академічної автономії вищих навчальних закладів.

Ключові слова: університет, інституційна автономія, організаційна автономія, фінансова автономія, кадрова автономія, академічна автономія.

 

В статье проанализирован европейский опыт выработки критериев оценки институциональной автономии университетов, которая, в свою очередь, включает в себя показатели организационной, финансовой, кадровой и академической автономности вузов в отношениях с государством. Институциональная автономия при таком подходе характеризует только формальный (внешний) аспект функционирования системы высшего образования, а именно, предоставлены ли государством надлежащие юридические гарантии реализации высшими учебными заведениями соответствующей свободы в принятии решений по тем или иным вопросам своей деятельности.

Институциональная автономия является минимально необходимым, но недостаточным условием для реализации идеи университета в обществе, для воплощения таких содержательных требований автономии как критичность, демократичность и ответственность.

В статье приводится анализ Закона Украины «О высшем образовании» с точки зрения закрепления в нем гарантий организационной, финансовой, кадровой и академической автономии высших учебных заведений.

Ключевые слова: университет, институциональная автономия, организационная автономия, финансовая автономия, кадровая автономия, академическая автономия.

 

The article analyzes the european experience of developing criteria for assessing the institutional autonomy of universities. It includes the indicators of the organizational, financial, staffing and academic autonomy of higher education institutions in their relations with the state. Institutional autonomy in this approach characterizes only the formal (external) aspect of the functioning of the system of higher education, namely, whether the state provided adequate legal guarantees of the higher educational institutions of the corresponding freedom to make decisions on various issues of its activities.

Institutional autonomy is the minimum, but not sufficient condition for the realization of the idea of ​​the university in society and substantive requirements of autonomy such as criticality, democracy and accountability.

The article is an analysis of the Law of Ukraine «On Higher Education» in terms of fixing it guarantees organizational, financial, staffing and academic autonomy of higher education institutions.

Keywords: university, institutional autonomy, institutional autonomy, financial autonomy, staffing autonomy, academic autonomy.

[1] Ekundayo H. T. The Unresolved Issue of University Autonomy and Academic Freedom in Nigerian Universities / Haastrup T. Ekundayo, M.O. Adedokun. – Humanity & Social Sciences Journal. – 2009. – № 4 (1). – Р. 61.

[2] Rapp Jean-Marc. Foreword to University Autonomy in Europe / Exploratory Study by Thomas Estermann & Terhi Nokkala: European University Association, 2009. – Р. 4.

[3] Витрати держав з підтримання життєдіяльності університетів безперервно зростають. В деяких країнах ця стаття державних витрат вже досягла рівня витрат, що здійснюються на соціальну сферу. Витрачаючи величезні кошти, держава бажає контролювати ефективність їх використання. Автономія університетів різко обмежується, оскільки уряд вимагає звітності по видатковій частині бюджету, а також вводить контроль за регулюванням чисельності студентів і розподілом коштів за сферами їх підготовки, за змістом навчання та наукових досліджень (Див. Becher Т. The State and the University Curriculum in Britain // European Journal of Education. – 1994. – Vol. 29, № 3. – P. 231-245; Beloff M. The British Universities and the State // Minerva. – 1994. – Vol. 32, № 2. – P. 188-193; Coghlan E. R. University Autonomy: The ’80s and after // Higher Education Quart. – 1994. – Vol. 48, № 2. – P. 86-117; Russell C. Academic Freedom: a reply // Minerva. – 1994. – Vol. 32, № 3. – P. 334-343; Ридингс Б. Университет в руинах [Текст] / пер. с англ. А. М. Корбута; Гос. ун-т – Высшая школа экономики. – М.: Изд. дом Гос. ун-та – Высшей школы экономики, 2010. – 304 с.; Nyborg P. Institutional Autonomy: Relations between State Authorities and Higher Education Institutions // Saraevo Seminar, 11-12 Nov. 2002 // http//vf.narod.ru).

[4] Nybom T. University Autonomy: a Matter of Political Rhetoric? / Thorsten Nybom // In: The university in the Market [ed] Lars Engwall, Denis Weaire. – 2008. – Vol. 84. – P. 134.

[5] Bieri S.. Universities’ Autonomy: Why and How? / S. Bieri / VT Graduate School, Commencement, May 14, 2010 // http://www.vt.edu/commencement/2010/2010-bieri-remarks.pdf.

[6] Weber L. University autonomy, a necessary, but not sufficient condition for excellence – being a paper presented at IAU / IAUP Presidents’ symposium. Chiang Mai, Thailand 8-9 December, 2006 // :http://www.euniam.aau.dk/fileadmin/user_upload/Luc_Weber.pdf.

[7] Bieri S.. Universities’ Autonomy: Why and How? / S. Bieri / VT Graduate School, Commencement, May 14, 2010 // http://www.vt.edu/commencement/2010/2010-bieri-remarks.pdf.

[8] Letter to Harvard Community // http://www.harvard.edu/president/letter-to-community-2009.

[9] Никольский В. Университетская автономия и академическая свобода (критический взгляд на взаимосвязь традиционных ценностей) / В. Никольский // Высшее образование в России. – 2008. – № 6. – С. 148.

[10] Волосникова Л. М. О принципе академической автономии / Л. М. Волосникова // Университетское управление: практика и анализ. – 2005. – № 5. – С. 45-46.

[11] Слід визнати, що подібні закиди лунають і на адресу сучасного етапу розвитку ідеї університетської автономії. Ті реформи, які сьогодні мають місце у вищій школі в багатьох країнах Європи, часто критикуються з огляду на те, що підвищення університетської автономії, про яку вони говорять, немає нічого спільного із академічною свободою. Посилення автономії спрямовано на підвищення здатності університетів реагувати на вимоги суспільства, задовольняти їх. Відповідно, автономія зосереджується на питаннях ефективного управління, а не базових академічних цінностях. Тому й реформи здебільшого супроводжуються такими словами як «конкуренція», «гнучкість», «чутливість до змін», «інновації», «лідерство». На підтвердження наводяться заклики ЄвроКомісії: «Університети мають визнати, що їх відносини із бізнес-спільнотою мають стратегічне значення і є по суті частиною їх завдання слугувати інтересам суспільства. Університети також повинні прагнути до розширення діалогу із суспільством. Вони мають звертати належну увагу на той факт, що їх програми навчання спрямовані на підвищення можливостей працевлаштування студентів, і в цьому сенсі університети повинні мати підприємницьке мислення. Університети мають зрозуміти і надати можливості для реагування на виклики, пов’язані із тим, що навчання триває упродовж всього життя людини. Вони також повинні, з огляду на нові економічні тренди, переглянути і, можливо, переосмислити свої методи фінансування» (Gibbons M. The New Production of Knowledge: The Dynamics of Science and Research in Contemporary Societies / Michael Gibbons, Helga Nowotny, Camille Limoges. – SAGE Publications Ltd, 1994. – 190 р.).

[12] Завалей А. И. Новый смысл старых понятий: академическая свобода и автономия университета / А. И. Завалей // В кн.: Философия свободы. СПб.: Алетейя, 2011. – С. 256.

[13] Кант И. Спор факультетов. Собрание сочинений в восьми томах. Юбилейное издание 1794-1994 / Под общей редакцией проф. А.В.Гулыги. – ИЗДАТЕЛЬСТВО «ЧОРО», 1994. – С. 58.

[14] Кант И. Спор факультетов. – С. 61.

[15] Ридингс Б. Университет в руинах [Текст] / пер. с англ. А. М. Корбута; Гос. ун-т – Высшая школа экономики. – М.: Изд. дом Гос. ун-та – Высшей школы экономики, 2010. – С. 112.

[16] Ридингс Б. Университет в руинах. – С. 113.

[17] Autonomy in Higher Education: Meaning and Purpose // http://www.mu.ac.in/myweb_test/MA%20Education-Philosophy/Chapter-14.pdf.

[18] Гельмгольц Г. Об академической свободе в немецких университетах / Г. Гельмгольц // Отечественные записки. – 2003. – №  6. – C. 147.

[19] Милль Дж. С. О свободе // О Свободе. Антология мировой либеральной мысли (I половины ХХ века). – М. : Прогресс-Традиция, 2000. – С. 324-325.

[20] Polanyi M. The foundations of academic freedom / М. Polanyi // The Lancet. – 1947. – № 249. – P. 583-584.

[21] Gutmann A. Democratic education / А. Gutmann. – Princeton : Princeton University Press, 1999. – P. 174.

[22] Biesta G. Towards the knowledge democracy? Knowledge production and the civic role of the university / G. Biesta // Studies in Philosophy and Education. – 2007. – № 26. – P. 417.

[23]  Fallon R. H. Two senses of autonomy / R. H. Fallon // Stanford Law Review. – 1994. – № 46 (4). – Р. 875-876.

[24] Ясперс К. Идея университета / Карл Ясперс ; пер. с нем. Т. В. Тягу-новой ; ред. перевода О. Н. Шпарага ; под общ. ред. М. А. Гуса-ковского. – Минск : БГУ, 2006. – С. 137.

[25] Ясперс К. Идея университета. – С. 139.

[26] Global Trends in University Governance by John Fielden // The World Bank. – March, 2008. – Washington, D.C. – 65 р.

[27] Neave G. The Bologna Declaration: Some historical dilemmas posed by reconstruction of the Community in Europe’s systems of higher education / G. Neave. – Educational Policy. – 2003. – № 17 (1). – Р. 141-142.

[28] Hood C. Controlling Modern Government. Variety, Commonality and Change / C. Hood, O. James, B.G. Peters, C. Scott . – Cheltenham : Edward Elgar, 2004. – 220 р.

[29] Olsen Johan P. The institutional dynamics of the (European) University / Johan P. Olsen // Working Paper. – 2005. – № 15. – Р. 3.

[30] Nybom T. A rule-governed community of scholars: the Humboldt vision in the history of the European university / in University Dynamics and European Integration (Maassen, P. and Olsen, J.P., eds). – Springer, Dordrecht, 2007. – Р. 55-56.

[31] Global Trends in University Governance by John Fielden // The World Bank. – March, 2008. – Washington, D.C. – 65 р.

[32] Гурюз К. Автономия университета и академическая свобода: исторические перспективы / К. Гурюз // Международное высшее образование. – 2011. – № 63.

[33] Закон України «Про вищу освіту» від 01.07.2014 р. № 1556-VII // Відомості Верховної Ради України. – 2014. – № 37-38. – Стор. 2716. – Ст 2004.