Жовтневе засідання Харківського юридичного товариства було присвячено обговоренню ідеї університету, базових академічних цінностей і перспектив розвитку вищої освіти в Україні. Своїми думками з приводу окресленої тематики ділилися Дмитро Вовк, Станіслав Погребняк і Олена Уварова. Основні тези, які у подальшому стали предметом обговорення, були такими.
1. Підходи до розкриття ідеї університету є дуже різними, написано чимало праць. Це, передусім, «Спір факультетів» І. Канта, роздуми А. Шопенгауера про те, де краще навчатись філософії: вдома наодинці чи в університеті (Шопегауер доводить, що опанувати філософію можна тільки самому), тощо. Однак, виникнення дискурсу щодо університету пов’язується з формуванням у ХІХ ст. зародків сучасної університетської освіти, виникненням концепції ліберального університету. У її витоків стояв Дж. Г. Ньюмен, англійський теолог, кардинал, літератор, один з ініціаторів створення католицького університету у Дубліні. Ньюмен обґрунтував розуміння університету як храму інтелекту. Завдання університету – накопичувати знання, а отже будь-які обмеження у цій сфері неприпустимі
У ХХ столітті темі університету, його функціям присвячені праці К. Ясперса, Х. Ортега-і-Гассета та ін. Вже у наші часи видатний американський вчений і освітянин Я. Пелікан пише яскраву роботу «Ідея університету: переосмислення». Також згадувалися такі імена як Б. Р. Кларк, Б. Рідінгс, М. Нуссбаум.
2. Ідея університету розкривається через дві складові: функції університету і засади, принципи, на яких ґрунтується університет. Коли ми говоримо про функції, то маємо на увазі передусім зовнішній бік університету, його значення для суспільства. Коли ж ми ведемо мову про засади, то маємо на меті розглянути внутрішній устрій університету, з’ясувати, як має бути влаштована діяльність університету, спрямована на реалізацію визначених функції.
Будь-який університет виконує три базові функції: освіта, наука і те, що ми називаємо культурною функцією.
3. Реалізація функцій університету ґрунтується на певних засадах чи принципах. Фундаментальними засадами, які визначають, пронизують усе життя університету, спрямовують його діяльність, є автономність і академічна свобода. Автономія є принципом, зверненим до самого університету як інституту, і становить низку організаційних, фінансових, кадрових й академічних вимог, дотримання яких характеризує університет як самостійне, захищене від зовнішніх впливів (суспільство, держава, бізнес, пожертвувачі тощо) утворення. Академічна свобода є засадою, що характеризує діяльність наукового і науково-педагогічного складу університету. Вона є цінністю індивідуальною, вона дозволяє науковцеві вільно провадити дослідження, а викладачеві – навчання, уникаючи інтелектуального чи морального тиску зовнішніх щодо цих процесів агентів.
Разом автономія й академічна свобода утворюють ядро, необхідну, хоча і недостатню умову функціонування університету. Очевидно, що заборона втручання держави, скажемо, у кадрову політику університету може призводити до того, що академічні посади почнуть посідати особи з низьким рівнем підготовки. Самостійність університетського керівництва може призводити до ігнорування в університеті позицій викладачів чи студентства. Обмеження впливу університетської адміністрації на викладання гіпотетично здатне знизити якість викладання. Отже автономія і академічна свобода мають доповнюватися певними стандартами університетської діяльності, які убезпечують автономію від перетворення на анархію, а академічну свободу – на уседозволеність. До таких стандартів, на нашу думку, належать демократичність, критичність, відповідальність.
4. Отже, центральною категорією, коли ми говоримо про ідею университету, стає категорія автономії. Власне, історія університету є певною мірою історією розвитку ідеї автономії. Перший університет — Болонський — виник як гурток із вивчення римського права. В ньому було створено гільдію студентів і гільдію викладачів, які були досить автономними від втручання держави і церкви.
Втручання держави з’являється дещо пізніше — з ХІІІ ст., коли держава починає регулювати питання вищої освіти. Як правило, це втручання відбувалося шляхом видачі прерогативи на заснування університету.
Усі середньовічні університету були схожі один на одного, оскільки мали два великі прототипи – Болонський і Паризький університети. Всі ж інші були схожими на них, тому що їх засновували ті, хто колись навчався в одному із перших двох.
Навіть сьогоднішня організація університетів по суті є дуже близькою до органзіації, відомої з часів середньовіччя. Так, прототипом кафедр були цехи. Відома нам термінологія також бере свій початок звітди: магістр — це майстер; підмайстер мало заробляв, а тому був неодруженим, звідчи — бакалавр.
Велике значення у розвитку ідеї університету мало ХІХ ст. В першу чергу, слід згадати Гумбольдта, який запропонував реформувати сферу освіти. Він назвав три основні складові ідеї університету: свобода у викладанні, свобода у навчанні і єдність навчання і наукових досліджень.
Складно уявити викладацьку і наукову діяльність, які були б позбавлені свободи і автономії. Цікавий образ пропонує в цьому сенсі Генрі Розовськи: три професії можуть носити мантії – священик, суддя і вчений. Це серед іншого вказує на їх внутрішню незалежність – важлива характеристика вченого і викладача.
Свобода є необхідною для університетського життя. Відкриття важко спланувати. За вдалою аналогією Станіслава Погребняка, це ніби як запланувати подвиг, як це робив барон Мюнхаузен.
Місія університету – у пізнанні й передачі пізнаного. Університет зводить разом тих, хто хоче щось пізнати й духовно жити.
Отже, є дві фундаментальні передумови, два важливі поняття: університетська автономія і академічна свобода. Університетська автономія – колегіальна свобода, інституційне самоврядування. Воно може реалізовуватись в різних формах, воно передбачає змістовне самоврядування і процедурну самостійність.
Академічна свобода – індивідуальний світ. Свобода викладача, дослідника.
В університеті цінується індивідуалізм, творчі розбіжності, які не заохочуються в інших сферах діяльності.
Класичним стандартом автономії вишу вважається відоме рішення Верховного Суду США 1957 р., де було сформульовано 4 невід’ємні свободи: свобода визначати, хто може викладати,що можна викладати, якими методами і кого можна допускати до навчання.
5. Важливе питання: фінансування університетів. Якщо звернутись до теорії, то автономія – це самостійність визначення свого плана на життя. А отже, мають бути відповідні джерела існування, оскільки складно бути автономним, якщо Ви постійно просите в когось гроші.
Тому ідея автономії – це в тому числі ідея самостійного фінансування.
Та й в цілому, сучасна тенденція розвитку вищої освіти — комерціалізація. З цього приводу Дмитро Вовк навів цікавий приклад. Колишній президент Гарвардського університету Д. Бок, ілюструючи, що комерціалізація не повинна вступати у суперечку з університетською автономією, припускає таку гіпотетичну ситуацію: компанія Coca cola запропонувала Принстонському університетові 25 мільйонів доларів за дозвіл закарбувати над входом у Нассау-холл (найстаріша будівля Принстону) п’ять простих слів: “Things Go better with Coke” – “З кока-колою справи йдуть краще”. … Принстон, зрозуміло, ніколи на це не погодиться. … [Адже] згода на розташування цього напису у настільки знаковому місці дало б зрозуміти кожному у кампусі, що за гроші у Принстоні можна купити майже усе».
Світовий банк проводив дослідження, присвячене вищій освіті в світі. І зокрема, ставив в ньому питання, що необхідно, щоб створити університет світового класу.
Це питання свого часу, на початку ХХ ст., поставив Рокфеллер ректору Гарварду. Той відповів, що потрібно мати дві речі: 50 млн дол. і 200 років. Втім, американські на прикладі Чикагського університету довели, що із 100 млн. дол. потужний університет можна створити і за 20 років.
Йдеться про три передумови для створення університету світового рівня: 1) висока концентрація талантів – як серед студентів, так і серед викладачів; 2) достаток ресурсів, які дають можливість якісно навчати; 3) структура керівництва, ефективний менеджмент.
Розгляд проблеми автономії втрачає сенс, якщо ми розглядаємо її у відриві від питання фінансування.
Якщо узагальнити світовий досвід, то можна назвати 4 основні джерела фінансування:
1) Держбюджет
2) наукові дослідження, результати яких можна продавати (бюджет Гарварда з 80-90 років ХХ ст. збільшився у 20 разів саме завдяки цьому + є управляючі кампанії)
3) пожертви; зокрема, існує традиція пожертв від успішних випускників;
4) плата за навчання в країнах, де освіта не є безкоштовною.
Відповідно, українські універи в доволі плачевному стані: вони не продають наукові дослідження, не отримують пожертв, плата за навчання є порівняно невисокою, а за рахунок Держбюджету всі виживати не можуть.
Тому можна говорити про доволі печальний прогноз щодо того, наскільки тягар автономії може бути витримано фінансово неавтономними університетами.
Виходом може стати скорочення вузів, скорочення набору студентів. Інакше вища освіта перетворюється на групу продовженого дня для школярів, які отримують змогу ще 5 років нічого не робити. Вища освіта не повинна бути для всіх. Це в певному сенсі елітарна освіта. Освіта для тих, хто має відповідні здібності для її отримання. В багатьох країнах введено тести на академічні здібності.
6. Однак тільки фінансової спроможності недостатньо. Окремі складові успішності університету дійсно можна придбати (скажімо, сучасне обладнання). Але багатий університет автоматично не стане найкращим. В цьому сенсі вдалою є аналогія зі спортом або кінематографом: придбання сильного форварда або виплата високого гонорару відомому актору є певною передумовою, але не є надійною гарантією переможної гри команди або успіху фільму серед глядачів.
Питання автономії університету – це завжди питання про модель його співіснування з державою. (Як колись сказав той самий Гумбольдт: «Держава має постійно усвідомлювати, що без неї самі по собі справи йшли б набагато краще»). А тому важливою передумовою реалізації автономії університету, вже за словами К. Ясперса, стає бажання держави реалізувати ідею університету. Безумовно, оптимальною є ситуація, коли таке «бажання» формується під тиском самих університетів, які демонструють свою готовність діяти автономно і, відповідно, брати на себе ризики від реалізації такої свободи.
Ми виходимо із того, що мінімально необхідною умовою існування по-справжньому автономної інституції, здатної реалізувати ту саму ідею університету, є гарантії її інституційної автономії. Тут можна провести паралель із оцінкою демократії з точки зору її інституційного виміру. Наявність в державі відповідних інститутів демократії, належна правова основа їх функціонування є мінімально необхідною, хоча і недостатньою, умовою для реалізації в суспільстві демократичних цінностей. Іншими словами, характеристика інституційної автономії університету передбачає розкриття формально-юридичного її аспекту, реальне наповнення якого великою мірою буде залежати від практики суспільних відносин, прагнення самого вишу до реалізації ідеї університету, сприйняття останньої суспільством як важливої складової його демократичності.
Говорячи про модель співіснування університету і держави, ми маємо розуміти: автономія університету не представляє собою питання «все або нічого» або щось на зразок чорно-білої фотографії. Немає єдино правильного еталону. Сьогодні говорять про «шокуючу різноманітність»: відносини між університетами, публічною владою і суспільством характеризуються надзвичайною варіативністю форм взаємодії, посередництва і контролю. І кожна із цих моделей буде відрізнятися стилем організації свого життя.
Нашу увагу привернула до себе система показників інституційної автономії, розроблена Європейською університетською асоціацією (EUA), яка є представником університетських організацій і національних ректорських конференцій у 47 країнах Європи. Запропонована Європейською університетською асоціацією (ЄУА) система показників є інструментарієм, який дозволив порівняти прояви університетської автономії в 29 європейських системах вищої освіти. Вона включає в себе чотири основні прояви інституційної автономії – організаційну, фінансову, кадрову й академічну автономію. При цьому жодна система вищої освіти, що була предметом аналізу, не є першим номером в університетській автономії. Загальний рейтинг автономності взагалі відсутній. Ранжування відбувається за кожним проявом окремо: певна система освіти може бути першою за критерієм організаційної автономії, але навіть не входити до першої двадцятки в питаннях фінансової автономії. До речі, саме така доля спіткала Люксембург, система вищої освіти якого стала першою за організаційною автономією, але при цьому зайняла останнє місце в фінансовій. Стабільно високі місця займає Великобританія. Тримається за всіма показниками на перших позиціях і система вищої освіти Естонії.
Система вищої освіти України не була предметом оцінки ЄУА. Але новий Закон України «Про вищу освіту» від 01.07.2014 р. № 1556-VII дав нам привід замислитися над тим, на яке місце могла б претендувати Україна за відповідними показниками інституційної автономії університетів.
Кожен із критерієв було обговорено на засіданні Юридичного товариства. Загальний висновок став таким: новий Закон України «Про вищу освіту» закріплює систему гарантій організаційної, фінансової, кадрової і академічної автономії вищіх навчальних закладів, яка має розглядатися як мінімально необхідна передумова формування змістовних (сутнісних) характеристик автономності вишів в Україні. Однак, слід також констатувати наявність низки положень Закону, які обмежують ВНЗ в свободі вирішувати ті чи інші фінансові, організаційні та інші питання і, відповідно, понижують систему вищої освіти України в рейтинзі автономності. Встановлення таких обмежень має розглядатися як тимчасовий захід, зумовлений перехідним етапом розвитку системи вищої освіти України, необхідністю формування дійсно відповідального відношення вищіх навчальних закладів до реалізації своєї місії в суспільстві.

Під час подальшого обговорення ідеї університету пролунало чимало цікавих думок. Зокрема, Віктор Семенович Смородинський поставив питання, чи можна вищі навчальні заклади, викладачами яких ми є, назвати університетами в тому значенні цього поняття, про яке йшлося, коли ми говорили про ідею університету? Чи все ж таки, щоб реалізувати цю класичну ідею автономії слід почати з нуля?
Дмитро Вовк, відповідаючи на це питання, зазначив, що, безумовно, ідея університету — це певна ідеальна модель. Наближення до неї може бути більшим або меншим. За аналогією із правовою державою. Це орієнтир. Так само із ідеєю університету: це орієнтир для університету, про який він має пам’ятати у тому числі при вирішенні будь-якого поточного питання. Наприклад, чи повинна вчена рада правити тему докторської дисертації.
У свою чергу, Віктор Семенович висловився на користь того, що навіть законодавчі гарантії інституційної автономії вищих навчальних закладів не можуть зробити останні критичними, автономними, відповідальними і демократичними, без чого не є можливою реалізація тієї самої ідеї автономії. Спочатку саме суспільство має визнати відповідні цінності, і лише тоді вони здобудуть реалізацію в університеті. Університет лише ретранслює те, що в суспільстві вже відбувається. З цією думкою погодились, але із певним зауваженням. Знову таки тут можлива аналогія із демократією. Було б неправильно думати, і соціологічні дослідження це доводять, що допоки немає політичної культури суспільства, запровадження демократичних інститутів є безглуздим, вони все рівно не будуть працювати. Відбуваються двосторонні процеси: встановлення демократичного інституту, навіть просто на законодавчому рівні, сприяє формуванню відповідних цінностей в суспільстві.

Звучало також питання з приводу «національних» університетів. Чи є коректною така назва? Очевидними є конотації, які виникають при використанні слова «національний», що часто здобуває певне етнічне забарвлення. Однак за Законом України «Про вищу освіту» термін «національний» вказує скоріше на масштаб діяльності такого університету — він є вседержавним. І на правовий статус цього навчального закладу. Університет, який здобуває статус національного (для цього він має відповідати встановленим у Законі критеріям), отримує більше автономії. Тут цікаву аналогію із дієздатністю запропонував Станіслав Петрович Погребняк: часткова (університет без статусу національного), неповна (національний університет) і повна (дослідницький університет).

Цікавими думками з приводу розвитку вищої школи в Україні і передумов такого розвитку поділився Всеволод Володимирович Речицький. На його думку, проблема університета полягає в тому, що він має виводити студентів на той рівень, коли вони стикаються із проблемою, рішення якої ще є невідомим. Університет відрізняється від інших форм освіти тим, що він працює у тому числі із тим, чого він ще не може пояснити. Це розірваність знання. От це ми знаємо, а далі не знаємо. І це доходить до особистої драми. Викладач не повинен бути просто ретранслятором: розповідати, до яких думок дійшли інші. Він має ділитися власним пошуком. Безумовно, є різні типи викладання, але має бути атмосфера проблемності, відкритості знання, його незавершенності.
Досягти такого в Україні дуже складно. Ми ще довго будемо ретрансляторами, популяризаторами.
Чому американська освіта є такою ефективною? Тому що вчених поєднано зі студентами. Спілкування із такими людьми — як вірус. Студенти заражаються ним: вони зустрічаються із тими людьми, які творять науку. Це зовсім інша модель, аніж як у нас — вирішувати задачки, відповідь на які є наперед відомою. І цього ефекту неможливо досягнти в інший спосіб, окрім як шляхом контакту між людиною, яка заглиблена в науку, і людиною, яка навчається.
Україні доведеться створювати штучно декілька елітних вишів, запрошувати туди половину штатного складу з Заходу. Щоб мати шанс на зміни в системі вищої освіти.