Минулого року, так само в останні дні осені, проходив Перший Міжнародний форум із практики Європейського суду з прав людини. На той Форум я не потрапила і, зазнаюся, дуже жалкувала. Мої колеги Станіслав Петрович Погребняк, Ганна Олександрівна Христова і Віктор Семенович Смородинський були у захваті від насиченості програми і від кількості цікової й корисної інформації. Велика подяка організаторам, перш за все Дмитру Анатолійовичу Гудимі, за Другий Міжнародний форум.

Форум проходив три дні (29 листопада — 1 грудня). І зовсім неформально: робота починалася о десятій і завершувалася аж опісля сьомої години вечора. Але й після того дискусії не припинялися — вони переносилися до затишних кав’ярень.

Усіх подробиць не передам, але спробую поділитися загальними враженнями й окреслити найбільш важливі тенденції в практиці Євросуду, які було обговорено під час форуму, а також назвати ті питання, що стали предметом гарячих дискусій.

По-перше, усі учасники Форуму відзначають еволюцію підходів Європейського суду з прав людини (або навіть зміну його філософії) до значення своєї практики. Власне, із цієї тези почала роботу Форуму Ганна Юріївна Юдківська, суддя Євросуду від України. Вона відразу зазначила, що в першу чергу така еволюція ставить питання про межі компетенції Євросуду, а іноді навіть викликає обурення з боку держав-учасниць.

Справа в тому, що на початку своєї діяльності Євросуд визнавав деклараторний характер своїх рішень, залишаючи при цьому досить широкий простір для свободи розсуду держави при виборі тих конкретних заходів, що можуть бути використані для реалізації його правової позиції, усунення виявлених Судом порушень. На сьогодні йдеться про розпорядчий характер рішень, Суд все частіше вдається до конкретних приписів державам, не залишаючи їм вибору.

Безумовно, це ставить питання, чи не порушує тим самим Суд межі своєї компетенції, фактично самостійно розширюючи її без отримання згоди на це з боку держав-учасниць. Адже надаючи згоду на обов’язковість юрисдикції Євросуду, держава відмовляється від частини своїх суверенних прав, і, будучи стороною міжнародного договору, має право розраховувати на його дію в тому обсязі, що було обумовлено на момент надання такої згоди.

Тенденцію розширення повноважень Євросуду в своєму виступі відзначив також д.ю.н., суддя Європейського суду з прав людини ad hoc Станіслав Володимирович Шевчук. Він вказав на об’єктивну зумовленість вказаних змін, що пов’язано із розширенням кола держав-учасниць за час функціонування Суду. Справа в тому, що коли Суд починав свою роботу, то фактично йшлося про реалізацію положень Конвенції «доброю старою Західною Європою» — з єдиними цінностями — верховенства права, демократії і прав людини, з приблизно однаково високим рівнем правової культури. Існувала політична воля самих держав-учасниць забезпечити максимальну реалізацію вимог Конвенції в своїх національних правопорядках. Тоді Суд сповідував філософію, хрестоматійним втіленням якої стала справа Маркс проти Бельгії (http://europeancourt.ru/uploads/ECHR_Marckx_v_Belgium_13_06_1979.pdf). Тоді Суд, зокрема, відзначив:

« Суд не вбачає свою задачу в тому, щоб розглядати in abstracto законодавчі норми, що є предметом скарги. .. Безумовно, є неминучим, що рішення Суду вийде за межі цієї конкретної справи, тим більше, що виявлені порушення походять безпосередньо із законодавства, а не із дій чи заходів, які здійснюються конкретними особами. Однак, у своєму рішенні Суд не має наміру ставити питання про скасування цих законодавчих норм. Рішення Суду носить переважно декларативний характер і залишає за державами – учасницями вибір засобів, які національні правові системи будуть використовувати для виконання своїх зобов’язань за Конвенцією«.

Звертав увагу на вказану тенденцію і Петро Мойсейович Рабінович. Серед основних тенденцій розвитку практики Євросуду він, зокрема, виокремив:

1) розширення номенклатури, каталогу прав людини та їх обсягу, яким надається захист Судом, хоча в тексті Конвенції їх прямо не названо;

2) посилення активності Судущодо законодавчої діяльності держав — учасниць. За останні роки збільшилася кількість рішень, в яких Суд вказує державам на недоліки внутрішнього законодавства — іноді делікатно, іноді менш делікатно.

Вказані тенденції суддя Європейського суду з прав людини від Азербайджану Ханлар Гаджиєв пояснив тим, що Євросуд розглядає Конвенцію як живий організм, в якому дух має пріоритет над письмовим текстом.

Крім того, для практики Євросуду є характерним автономне тлумачення змісту тих правових можливостей, яким надано захист Конвенцією (тобто він не зважає на те, як та чи інша юридична формула розуміється у внутрішньому законодавстві держави).

Важливим проявом позиції Суду, яку пані Юдківська назвала проактивною, є запровадження процедури пілотних рішень. До неї Суд звертається у випадку виявлення певної системної проблеми у національному правопорядку держави. Так, зокрема, на сьогодні Суд має 12 тис. заяв проти України, серед яких 5 тис. — це заяви щодо невиконання судових рішень.

Незважаючи на зусилля Суду, низка проблем не зазнає позитивних зрушень. Так, наприклад, український уряд активно посилався на факт прийняття нового КПК, який мав вирішити широке коло проблем, що постають перед Євросудом у скаргах українських суб’єктів права. Проте, до Суду вже надходять справи за фактами порушень прав людини в умовах дії нового КПК. Новий Кодекс, але процедурні порушення прав, гарантованих Конвенцією, ті самі. Йшлося, серед іншого, про тримання під вартою. Велику проблему судді Євросуду вбачають в тому, що ефективність роботи міліції в Україні оцінюється за кількістю розкритих справ.

В цілому, підбиваючи підсумок в цій частині обговорення, слід вказати, що Суд, як і раніше, не відмовляється від принципу субсидіарності, він не намагається замінити своєю практикою внутрішню систему права. Але еволюція його підходу проявляється в тому, що він, хоча й у виключних випадках, але допускає відмову від надання державам свободи вибору способу порушеного права. Суд бере на себе прийняття розпорядчого, а не деклараторного рішення.

По-друге, обговорювалися критерії, за якими відбувається вибір належного способу захисту порушеного права. Це питання тісно пов’язано із питанням щодо меж компетенції Суду та відповідної еволюції підходів до їх визначення.

Так, свого часу, ще на початку 70-х років ХХ ст., Суд виробив три критерії відшкодування:

1) встановлено факт порушення державою взятих за Конвенцією зобов’язань;

2) внаслідок порушення особа зазнала шкоди;

3) суд вважає за необхідне призначити відшкодування.

На початку своєї діяльності Суд дуже рідко звертався до використання цього повноваження.  Поширеною була позиція: Суд може призначити компенсацію, якщо це передбачено внутрішнім законодавством держави-учасниці. Іноді навіть вказувалося, що сама констатація порушення вже є достатньою компенсацією. Втім, сьогодні Суд активно використовує своє повноваження не тільки із призначення матеріальної компенсації, але й із визначення конкретних способів відновлення порушеного права. Яскравий приклад — справа Волкова проти України, коли єдино можливим належним способом захисту порушеного права є відновлення судді на займаній посаді. Суд в таких випадках виходить із того, що державі не можна залишати свободу розсуду у виборі способу захисту права, якщо такий спосіб є єдиним. У згаданій справі Суд, серед іншого, підкреслив:

«.. у виняткових випадках, з метою надання допомоги державі — відповідачу у виконанні її зобов’язань за статтею 46, Суд намагається вказати тип заходів, які можуть бути прийняті для того, щоб припинити порушення, встановлене Судом. За таких обставин Суд може запропонувати різні варіанти й залишити вибір мети й шляхів її реалізації на розсуд відповідної держави (див., наприклад, Broniowski v. Poland, no. 31443/96, § 194, ECHR 2004-V). В деяких випадках характер встановленого порушення може не залишати реального вибору щодо заходів, які є необхідними для його усунення, і Суд може вказати конкретні заходи (див., наприклад, Aleksanyan v. Russia, no. 46468/06, § 240, 22 December 2008; й Fatullayev v. Azerbaijan, no. 40984/07, §§ 176 and 177, 22 April 2010).

… Суд не може змиритися із тим, що заявник буде залишатися в стані невизначеності щодо того, яким чином має бути поновлено його права. Суд вважає, що, за самою своєю природою, ситуація в даному випадку не залишає реального вибору щодо індивідуальних заходів, необхідних для усунення порушень прав заявника за Конвенцією. З урахуванням виняткових обставин справи і нагальною потребою покласти край порушенням статтей 6 і 8 Конвенції, Суд вважає, що держава-відповідач має забезпечити поновлення заявника на посаді судді Верховного Суду в найбільш короткі строки».

Крім того, як вже було зазначено, суд виходить із того, що сама по собі констатація порушення права не є достатньою компенсацією. Суд вже не відкладає розгляд питання про справедливу сатисфакцію, як це він робив раніше. Його попередня практика була такою: Суд констатував порушення права, надав державі строк на відновлення порушенного права, і після його спливу оцінював, що зробила держава, і за наслідками розгляду присуджував або не присуджував компенсацію. З початку 2000-х років Суд відмовився від такої практики і одночасно із винесенням рішення вирішує питання про визначення справедливої сатисфакції.

Як зізналася пані Юдківська, відповідаючи на питання Петра Мойсейовича Рабіновича, у внутрішньому використанні Суду є документ, що визначає шкалу оцінювання нанесеної шкоди, за якою визначається розмір матеріальної компенсації. Неодноразово підіймалося питання щодо її оприлюднення, але поки що це суто внутрішній документ Суду.

По-третє, багато уваги приділялося ролі національних судів в ефективній реалізації європейських стандартів захисту і забезпечення прав людини. Як вказував у своєму виступі Ханлар Гаджиєв, суддя Європейського суду від Азербайджану, Євроконвенція є допоміжним інструментом. Його не можна розглядати у відриві від діяльності національних судів. А отже, Євросуд втручається виключно у випадку нездатності національного механізму захистити права людини. При цьому унікальність ролі Конвенції — у двоїстому характері її функцій: на матеріальну частину суб’єкти права можуть посилатися безпосередньо для захисту своїх прав, друга функція — можливість вказувати не тільки на порушене право, але й на нездатність держави захистити його.

При цьому національні судові інстанції мають брати до уваги те, що держава несе відповідальність не тільки за порушення з боку представників публічної влади, але й з боку приватних осіб. Євросуд тим самим хоче досягти режиму, коли держава не потурає порушенням прав людини.

В аспекті питання щодо ролі національних інстанцій в сприянні ефективній реалізації вимог Конвенції цікавою ілюстрацією став виступ Тетяни Іванівни Фулей, яка виявила найбільш типові приклади звернення вітчизняними судами до практики Євросуду. Зокрема, було відзначено такі варіанти:

—         рішення стає частиною «болванки» рішення; але при цьому особливої прив’язки до конкретної судової справи, яка розглядається національними судовими інстанціями, немає (приклад, який спадає на думку: відоме усім платникам податків посилання національних судів на рішення Євросуду у справі Булвес проти Болгарії, яке використовується для обгрунтування того, що платник податків не повинен нести негативні податкові наслідки через те, що його конрагент не виконав своїх зобов’язань перед державним бюджетом);

—         застосування «правових позицій» Суду, тобто тих понять, які розкрито Євросудом в його практиці і теперь застосуваються національними інстанціями саме в такому значенні;

—         застосування національного законодавства «в дусі» Конвенції, але без посилання на саму Конвенцію (йдеться, зокрема, про принципи пропорційності, верховенства права тощо);

—        використання посилань на Конвенцію, при цьому можна зустрітити як приклади правильного посилання на практику Євросуду, так і помилкову (наприклад, судами України активно використовується посиланн на справу «Вандейк проти Ірландії» для розкриття принципу правової визначеності; помилка в тому, що йдеться про рішення не Євросуду, а про рішення ЄС);

—         «творче» застосування, коли суди не тільки використовують практику Євросуду, але й надають подальший розвиток висловлених правових позицій.

Правда, як вбачається, не зовсім коректною є думка пані Фулей щодо необхідності звернення до правових позицій Євросуду лише за умови подібності фактичних обставин справи, яка розглядається національним судом, і тих обставин, які мали місце у справі, щодо якої винесено рішення Європейським Судом з прав людини. Значною мірою практика Євросуду сприяє розкриттю загальних принципів права, наповнюючи їх більш конкретними вимогами, а отже — може бути застосовною безвідносно особливостей конкретної справи.

У своєму виступі Т. І. Фулей також зробила спробу узагальнити причини незастосування судами України практики Євросуду. На її переконання, основна причина — нерозуміння судами потреби в такому застосуванні. Крім того, суди досить часто не поділяють цінності Конвенції, не розуміють механізму її дії та принципів функціонування Суду. Справляють негативний вплив і труднощі ознайомлення з практикою Євросуду.

До речі, у світлі обговорюваного питання не можна не згадати про висловлене під час Форуму Петром Мойсейовичем Рабіновичем переконання щодо необхідності з’ясування внутрішніх мотивів суддів Євросуду, що, власне, мають безпосередній вплив на формування філософії самого Суду. Петро Мойсейович зазначив, що ми не зможемо повною мірою зрозуміти цю філософію, якщо не будемо знати, як виховувався суддя, в якому культурному середовищі, де навчався, який професійний шлях пройшов тощо. Вказані фактори мають безпосередній вплив на формування позиції кожного окремого судді, а отже потім приймає участь у пошуку консенсусу (або принаймні компромісу), коли виробляється правова позиція Суду.

Зізнаюся, із такою позицією важко погодитися. У даному разі походження судді, його власні переконання тощо не мають для нас значення. Вони є індивідуальними, і не так важливо, яким був процес формування світогляду судді, важливо, чи відстоює він певні універсальні цінності. Звичайно, що у найбільш складних справах (можна наводити приклади, коли Суд приймає рішення 5 голосами суддів проти 4) судді, які стають на захист одних і тих самих цінностей, можуть дійти протилежних висновків. Але це не є проявом несправдливості чи суб’єктивізму в роботі Суду. Як вбачається, у даному разі рішення Суду легітимується за допомогою самої процедури вироблення його рішень, формування його складу, в цілому — за допомогою вимог до механізму функціонування самого Суду. Крім того, якщо стати на позицію, коли необхідною умовою з’ясування змісту правової позиції Суду є виявлення факторів, що впливають на позицію його суддів, практично неможливою стає ситуація, коли національна судова практика буде відповідати практиці Євросуду, адже формування світогляду вітчизняних суддів переважно відбувається за інших умов, аніж суддів Європейського суду.

В цьому аспекті цікавою була дискусія Петра Мойсейовича із Ганною Юріївною Юдківською. Так, зокрема, проф. Рабінович вказав, що балансування інтересів базується на суто оціночних поняттях. То чи може бути єдино правильною відповідь, яку надає Суд? Чи може вона бути універсальною, адже великою є вірогідність того, що зміниться склад суддів і вже буде інше рішення з аналогічного питаня.

Пані Юдківська зазначила, що в умовах швидко змінюваного суспільства правова визначеність вже не має такої цінності. І звичайно, Суд не претендує на знаходження єдино правильної відповіді. Самі питання, що ставляться перед Судом, іноді й не передбачають можливості того, щоб така єдина відповідь існувала. Проілюструвати справедливість цієї тези можна на прикладі справи, про яку в своєму виступі також згадувала Ганна Юріївна. Справа, в якій Суд постав перед необхідністю вирішити питання, якому праву слід віддати пріоритет: праву жінки стати біологічною матір’ю (йшлося про останню можливість реалізувати це право, оскільки після запліднення взятої у жінки яйцеклітини через хворобу їй було зроблено операцію) чи праву чоловіка, чий генетичний матеріал було використано, реалізувати своє право не бути батьком (донор сперми відмовився ще до перенесення ембріонів від того, щоб його матеріал використовувався для запліднення сурогатної матері). Коли постають такі питання не може бути єдино правильної відповіді. Думки суддів розійшлися. Сама пані Юдківська належала до меншості, яка вважала, що зважаючи на той факт, що це останній шанс для жінки бути біологічною матір’ю пріоритет має бути віддано її правам. Втім, більшість суддів висловилася на захист прав чоловіка.

У таких справах справедливим має бути визнано рішення, яке стає результатом (1) належної процедури розгляду, (2) досягнутого консенсусу (або компромісу) учасників дискусії.

Втім, на думку проф. Рабіновича, подібний підхід стає своєрідним уславленням правової невизначеності. Адже правове рішення людина дізнається тільки тоді, коли пройде через процедуру судового розгляду. І жодних гарантій того, яким буде це рішення, немає, оскільки невідомо, якими мотивами будуть керуватися судді при винесенні рішення.

На переконання ж пані Юдківської, досить вагомою гарантією об’єктивності є те, що рішення виробляється колективно, представниками різних традицій, різних держав, з різним життєвим і професійним досвідом, з різними переконаннями, шляхом вільної дискусії.

По-четверте, одна із тенденцій розвитку практики Євросуду — вироблення концепції позитивних зобов’язань держав-учасниць. Держава має слідувати не тільки негативним, але й позитивним зобов’язанням, що передбачає прийняття нею заходів, зокрема законодавчих, із втілення положень Конвенції до практики. У своїх виступах суддя Європейського суду пан Гаджиєв і докторант кафедри теорії держави і права НУ «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого» пані Христова (докторська робота якої, власне, присвячена позитивним зобов’язанням держави в сфері прав людини) навели приклади тих справ, в яких Євросуд звертається до категорії позитивних зобов’язань і оцінює, чи було державою прийнято усіх належних заходів для ефективного забезпечення прав людини і основоположних свобод.

Більше того, як вказує суддя Гаджиєв, він вбачає наступний неминучий крок у розвитку практики Суду в цьому напрямі: поширення конвенційного механізму на сферу соціальних і економічних прав, взяття їх під захист Конвенції шляхом динамічного тлумачення її змісту.

Крім того, ставилося питання про відповідальність конкретних осіб у тих випадках, коли Суд визнає державу винною у порушенні вимог Конвенції. На думку самих суддів Євросуду, вирішення вказаного питання — суверенне право держави. І в цю сферу Суд втручатися не може. Втім, говорити про те, що рішення Суду, винесене проти держави, може ставати підставою для притягнення суддів національних судів до відповідальності, означало б зазіхання на принцип незалежності судової гілки влади. Сам по собі факт визгнання держави винною в порушенні вимог Конвенції не може сприйматися як достатня підстава говорити про порушення з боку конкретних посадових осіб.

Це лише частина того, про що захотілося розповісти після повернення зі Львова. Тому ще буде продовження.