26 травня в Національному юридичному університеті України імені Ярослава Мудрого відбувся блискучий захист докторської дисертації Івана Васильовича Яковюка за темою «Правові основи європейської інтеграції та її вплив на державно-правовий розвиток України«. Без перебільшення, знаковий захист: не тільки завдяки тематиці, але й завдяки тому, що цей захист поєднав в одному залі, в спільній дискусії представників загальнотеоретичних юридичних наук і юристів-міжнародників.

Україна має статус держави – сусіда ЄС. А отже, необхідним є усвідомлення того, яким чином членство в ЄС може вплинути на суверенітет держави, на виконання нею своїх внутрішніх і зовнішніх функцій, які зміни це тягне в механізмі забезпечення прав і свобод людини і громадянина тощо.

Обговорення дисертації точилося навколо декількох найбільш принципових питань.

Природа Європейського Союзу

Частіше за все, в дослідженнях, присвячених визначенню природи Євросоюзу, проводяться паралелі із федерацією, конфедерацією або міжнародною організацією. Іван Васильович долучає до цього переліку концепцію «федеративної імперії». Саме вона стала предметом наукового спору.  Зокрема, офіційний опонент Станіслав Володимирович Шевчук вказав на незастосовність конструкції імперії до ЄС, адже ЄС об’єднується на інших засадах. На засадах свободи. Якщо провести аналогію із приватним правом, ЄС створюється на диспозитивних засадах, на відміну від імперій, які спираються на імперативний метод.

В той же час, не викликала заперечень пропозиція дисертанта розглядати ЄС як унікальне утворення, яке продовжує розвиватися (тому його природу не може бути до кінця визначено) і поєднує в собі елементи різних моделей організації влади — і міжнародної організації, і федерації, і конфедерації, й імперії.

Загальні закономірності інтеграційних процесів

Цікаве питання було поставлено Павлом Миколайовичем Любченком: Чи є можливим на сьогодні формування теорії європейської інтеграції? І якими є ті суттєві закономірності, що характеризують європейську інтеграцію, відрізняючи її від інших інтеграційних процесів, що відбуваються в світі?

На думку Івана Васильовича, на сьогодні може йтися лише про формування теорії європейської інтеграції, але не про її цілісну завершену концепцію, оскільки процес самої інтеграції ще триває.

Головна особливість в рамках ЄС – масштабне запровадження наднаціональних засад об’єднання.  Жодна інша інтеграційна модель, представлена сьогодні в світі, не має такого організаційного механізму. Можна припустити, що певні напрацювання, що зроблено в рамках ЄС, будуть переноситися на інтеграційні об’єднання інших регіонів.

Серед інших закономірностей — має місце радикальний перерозподіл повноважень. Передусім йдеться про повноваження із прийняття нормативно-правовий актів. В результаті відчувається занепад ролі національних парламентів, послаблення їх ролі в здійсненні законодавчої влади. Переноситься навантаження з національного рівня на наднаціональний. Держави-члени ЄС роблять певні кроки, які мають збалансувати порушення цієї пропорції. Так, зокрема, в установчих договорах закріплюються положення, відповідно до яких уряд зв’язаний позицією національного парламенту. І парламент, в свою чергу, має право вето для блокування процесу спрощеної процедури оновлення установчих договорів.

В аспекті необхідності виявлення загальних закономірностей європейської інтеграції проф. Микієвич звернув увагу на потребу встановлення співвідношення між процесами інтеграції й глобалізації. Як зазначив дисертант, ці процеси, безумовно, в чомусь схожі. Але інтеграція носить персоніфікований характер, на відміну від гармонізації. Це добровільна згода держави щодо впливу на неї. Глобалізація протікає не настільки наочно – вона немає єдиного центру впливу. Якщо інтеграція охоплює тільки країни-сусіди, глобалізація всеосяжна, вона охоплює всі правові системи.. всі сім’ї.

Дефіцит демократії в ЄС

Станіславом Петровичем Погребняком було поставлено питання щодо дефіциту демократії в ЄС.

Така проблема, за зізнанням дисертанта, дійсно постала, коли інтеграцію було перенесено з економічного на політичний рівень. Національні парламенти виявилися усунутими від вирішення важливих питань. ЄС – і серед науковців, і серед політиків, і серед громадських діячів – піддавався критиці саме через дефіцит демократії.

Втім, по-перше, існуюча на сьогодні організаційна структура ЄС дозволяє йому досить оперативно реагувати на виклики життя (хоча й має за мінус, як вже було зазначено, певну ізоляцію національних парламентів від прийняття рішень).

Крім того, було запроваджено громадянство ЄС, що означає встановлення політико-правового зв’язку громадян безпосередньо із ЄС, а не шляхом опосердкування через національні держави-члени. Сьогодні все більший акцент робиться на тому, що ЄС — це не об’єднання держав, це об’єднання народів.

Ще один крок на шляху подолання дефіциту демократії — закріплення прав, які надає громадянам саме ЄС, додатково до національної правової системи. Існування інституту Європейського омбудсмена. Та багато інших зрушень, які значно знизили гостроту проблеми дефіциту демократії, порівняно із тим, якою вона була на початку 90-х.

Легітимність права ЄС

Цікаве — як у загальнотеоретичній, так і в практичній площині — питання від Станіслава Погребняка: що лежить в основі легітимності права ЄС?

Головна роль у забезпеченні легітимації права ЄС, на думку дисертанта, відведена Суду ЄС. Саме ця інституція на всіх етапах розвитку ЄС докладала найбільших зусиль, щоб легітимізувати право ЄС. В результаті можемо констатувати, що з’явилося нове право, не тотожне ані міжнародному праву, ані національному праву. Це автономна правова система.

Наступний крок у легітимації – за національними парламентами і вищими судовими органами держав-членів, які визнають верхорвенство права ЄС і його пряму дію. Якби такої легітимації з боку національних держав не було, було б важко говорити про дійсно правову систему.

Проблема державного суверенітету

На це питання особливу увагу звернув Михайло Всеволодович Буроменський. Якщо визнається, що суверенні права передаються від держав-членів органам ЄС, то чи можна говорити про те, що ЄС набуває таких суверенних прав, а отже — чи набуває ЄС державного суверенітету?

Іван Васильович, відповідаючи на це питання, послався на думку, висловлену проф. Погребняком в іншій дискусії. Вона відбувалася під час захисту кандидатської дисертації за темою «Реалізація державного суверенітету в умовах євроінтеграції». Тоді Станіслав Петрович висловився на користь того, що суверенні права залишаються за національною державою. Уряд національної держави може передати міждержавному об’єднанню певні права. Але факт делегування має тимчасовий характер. У держави є право виходу, а отже держава залищається повністю суверенною, передається тільки право реалізовувати суверенне право. Проводячи аналогію із приватним правом, можна говорити про те, що право власності залишається за національною державою, а от право користування — тимчасово і на визначених державою-власником умовах — передається ЄС. Від такого переходу ЄС у власність нічого не набуває. Тільки в тимчасове користування.

Крім того, офіційним опонентом Анатолієм Миколайовичем Колодієм було поставлено питання щодо категорій  спільного, формального і фактичного суверенітету, які використовуються в дисертації.

Іван Васильович пояснив їх співвідношення так. Існує два аспекти державного суверенітету: формально-юридичний і фактичний (матеріальний) зміст. Адже для того, щоб визначити, чи є дійсно держава суверенною або це тільки певне утворення, що намагається бути державою, слід проаналізувати фактичний стан речей. Тільки проголошення недостатньо.

Щодо спільного суверенітету, то ЄС засновано як новий суб’єкт міжнародного права. Держави не передають ЄС свій суверенітет. Але в той же час, ЄС наділяється правом реалізовувати суверенні права кожної держави-члена (не будучи при цьому наділеним власним суверенітетом). Відповідно, радіус реалізації суверенних прав розширюється. В рамках інтеграційного об’єднання позиція однієї держави консолідується з іншими державами. Відбувається посилений ефект завдяки спільній реалізації суверенних прав.

Європейський правовий простір

Формування європейського правового простору — унікальний і дуже складний процес: з 6 держав-членів їх число збільшилося до 28. Спочатку це були країни континентального права, потім додалися країни звичаєвого права, потім увійшли країни, які раніши входили до соціалістичної сім’ї. Це окремий важливий фактор, які необхідно було враховувати.

Важливий момент було підкреслено проф. Погребняком, який вказав, що категорія правового простору нам потрібна, щоб пояснити унікальну ситуацію, коли громадяни підпадають під дію декількох правопорядків.

Про універсальну теорію права

 До цього аспекту звернувся як офіційний опонент Михайло Миколайович Мікієвич. Він нагадав про концепцію Петра Мойсейовича Рабіновича про можливість побудови універсальної теорії права, ставлячи питання про спільні точки перетинання теорії права, міжнародного права і європейського права. І докторська дисертація І. В. Яковюка — значний крок у цьому напрямі.

Сам Іван Васильович висловився на підтримку такої ідеї, зазначивши в той же час, що на сьогодні такої теорії ще немає. І, слід визнати, юридична спільнота на сьогодні до втілення такої задумки ще не готова. При цьому І.В. Яковюк послався на думку проф. Олександра Олександра Мережко, який зазначає, що спроби створити єдину теорії завершуються появою декількох теорій. Головна причина такої ситуації: юристи, що спеціалізуються на національному праві, і юристи-міжнародники мають різні типи мислення. До ЄС входить 28 країн.. надалі будуть створюватися інші інтеграційні об’єднання.. Тому в єдиній теорії слід розглядати не тільки національне / міжнародне, але й інтеграційне право.