Вчора на нашій кафедрі відбулося відразу два захисти кандидатських дисертацій. Враження надзвичайно приємні: впевнені доповіді дисертантів, яскраві виступи опонентів, цікаві дискусії.

Робота вченої ради почалася із захисту дисертації Вікторії Ісакової за темою «Право на правову допомогу: поняття, особливості, гарантії». Як влучно зазначив у своєму виступі офіційний опонент Дмитро Бочаров, актуальність теми зумовлена перш за все тим, що адресати правового впливу зазвичай не мають у запасі тих трьохсот років, які необхідні правовій системі загалом і судовій системі зокрема, щоб за сприятливих обставин набути належного вигляду в «окремо взятій» країні. Вони потребують правової допомоги hic et nunc, без зволікань і відтермінувань. А отже, й наукові дослідження в цьому річищі є надзвичайно актуальними просто «тут і тепер».

Основні ідеї, що відстоювалися дисертанткою:

—          на державу покладено обов’язок забезпечити особі реальний, а не формальний доступ до суду, і це право не може бути ефективно реалізовано без забезпечення права на правову допомогу;

—          фундаментальними соціальними благами, які лежать в основі права на правову допомогу, виступають правова інформація і захист прав і законних інтересів особи. Право на правову допомогу забезпечує можливість звернутися до осіб, що мають професійні знання у сфері права, задля отримання належної правової інформації та/або ефективного захисту своїх прав і інтересів;

—          право на правову допомогу має особливу, подвійну природу, яка полягає в тому, що воно, з одного боку, розкривається як одне із прав людини, що охоплює систему певних фундаментальних правових можливостей, а з іншого – виступає як важлива гарантія реалізації інших прав людини, зокрема, права на ефективний судовий захист;

—          існує тісний зв’язок права на правову допомогу із правами людини першого і другого покоління; адже одна із важливих складових права на правову допомогу – право на безоплатну правову допомогу – за своїм характером нагадує нам соціальні й економічні права другого покоління. Про це свідчить, зокрема, можливість особи претендувати на справедливий розподіл соціальних ресурсів для задоволення власної фундаментальної потреби у правовій допомозі, а також переважно позитивний характер зобов’язань держави щодо цього права (зокрема, держава має взяти на себе зобов’язання із створення гарантій забезпечення права на безоплатну правову допомогу);

—          зміст права на правову допомогу становлять такі його елементи, як: 1) право на вільний доступ до особи, що надає правову допомогу; 2) право на достовірну інформацію щодо повноважень особи, яка надає правову допомогу; 3) презумпція надання більш кваліфікованої правової допомоги особами адвокатської професії; 4) право на конфіденційне спілкування з особою, що надає правову допомогу; 5) право наділяти особу, яка надає правову допомогу, особливими правами; 6) принципи, спрямовані на створення умов для дієвого надання особою правової допомоги; 7) свобода висловлювання; 8) допуск захисника до інформації;

—          система гарантій права на правову допомогу: загальні принципи права (їх вимоги створюють передумови для найбільш ефективної його реалізації і мають універсальне значення, незалежно від механізму встановлення та гарантування, а також джерела закріплення), а також внутрішньодержавні (нормативні і організаційно-правові) та міжнародно-правові гарантії (конвенційні та інституціональні механізми захисту прав людини);

—          зобов’язання держави із забезпечення права на правову допомогу мають бути спрямовані на реалізацію такого мінімального набору умов, за наявності яких правова допомога може ефективно виконувати свою гарантуючу роль. До нього входять: 1) просторова доступність (повинна бути створена система інститутів правової допомоги, що знаходяться в близькості в просторовому відношенні або, принаймні, в межах розумної віддаленості від одержувачів допомоги); 2) темпоральна доступність (має бути гарантована своєчасність надання правової допомоги); 3) інформаційна доступність (повинна бути забезпечена доступність інформації про суб’єктів надання правової допомоги, їх права, обов’язки, відповідальність, умови й порядок надання правової допомоги); 4) професійна доступність (завдяки регулюванню доступу до юридичної професії має бути забезпечена можливість суб’єктів отримати правову допомогу належної якості); 5) фінансова доступність (матеріальна спроможність суб’єктів (насамперед малозабезпечених громадян) скористатися правовою допомогою).

Серед питань, що спровокували найбільшу дискусію, – питання про місце права на правову допомогу в системі прав людини, а саме чи можна його віднести до прав другого покоління (з огляду на те, що держава бере на себе обов’язок забезпечити право на безоплатну правову допомогу), чи все ж таки це є право першого покоління? Це питання ставили члени вченої ради. До нього ж зверталися й офіційні опоненти. Так, зокрема, Станіслав Володимирович Шевчук у своєму виступі вказав, що, дійсно, при більш уважному ознайомленні з роллю сучасної держави у реалізації фундаментальних прав та свобод, стає зрозумілим, що їх теоретичне розрізнення, яке спричинено певними протиріччями між лібералізмом та комунітаризмом, вже не відповідає вимогам сьогодення. Це пов’язано з тим, що всі фундаментальні права розглядаються як позитивні, оскільки вони залежать від дій держави щодо їх реалізації та захисту, а усі права, які юридично виконуються, стають позитивними правами. Разом з цим, виникає питання, чи є у цьому аспекті право на безкоштовну правову допомогу складовою права на правову допомогу? І до якого покоління прав людини слід віднести це право?

Дисертантка, відповідаючи на вказане питання, зазначила, що традиційно юридична наука виходила із поділу самих прав людини на негативні та позитивні залежно від механізму реалізації свободи особи та засобів її забезпечення з боку держави. Підкреслювалося, що негативні права людини визначають негативний аспект свободи та охороняють людину від небажаного втручання з боку держави до сфери її особистих прав і свобод. До них належать більшість громадянських та політичних прав (право на життя, свободу думки, слова, віросповідання тощо), які традиційно відносяться до прав першого покоління. Негативні права людини передбачають негативні зобов’язання держави та її агентів (представників) утримуватися від будь-яких дій, спрямованих на їх порушення або незаконне обмеження. У другій половині XX ст. у конституційному праві країн — членів Ради Європи набуває розвитку та поступово стає домінуючим принципово новий підхід – визнаються обов’язки держави вживати конкретні позитивні заходи задля забезпечення можливості реалізації негативних прав. Відповідно, забезпечення особі, яка не має достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника, можливості одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя, є прикладом такого обов’язку держави, що не змінює самої природи відповідного права як права першого покоління.

Від себе додам, що така позиція дисертантки є співзвучною тим думкам, що висловлюються докторанткою нашої кафедри – Ганною Олександрівною Христовою, предметом дисертаційного дослідження якої є позитивні зобов’язання держави з точки зору їх загальнотеоретичної характеристики. До речі, в кого є інтерес до цієї проблематики, то із присвяченою їй статтею Ганни Олександрівни із назвою «До питання про формування доктрини позитивних зобов’язань держави у сфері прав людини» можна ознайомитися в № 2 / 2013 наукового журналу «Філософія права і загальна теорія права». У будь-якому разі – в журналі більш ніж 400 сторінок і більше ніж на половину він складається із статей іноземних авторів, що перекладено українською мовою. Тому кожен знайде щось цікаве для себе.

В продовження обговорення теми позитивних зобов’язань держави як більш широкої теми Станіслав Шевчук звернувся до необхідності вироблення єдиної термінології, яка б до того ж відповідала вже досить усталеній практиці Євросуду в цій категорії справ. Так, зокрема, Станіслав Володимирович відзначив, що у національній правовій системі правам людини все ж таки кореспондують обов’язки, а не зобов’язання держави. Навіть у практиці ЄСПЛ, яка є джерелом права для України, вживається поруч з терміном «obligations» також і термін «duties» (знов-таки, для більш глибокого занурення в проблему можна почитати статтю: Шевчук С. Концепція позитивних обов’язків держави у практиці Європейського суду з прав людини// Право України. — 2010. — № 2. — с. 55 — 64).

Цікаве питання під час обговорення дисертації було поставлено Станіславом Петровичем Погребняком: хто є носієм права на правову допомогу і хто є адресатом цього права? Власне, це питання дозволяє поглянути на предмет дослідження з точки зору того розуміння прав людини, яке запропоновано одним із видатних науковців сучасності – Робертом Алексі. Він, зокрема, виходить із того, що права людини можуть розглядатися як права – вимоги. І от права – вимоги є трьохкомпонентними і складаються із таких елементів: (а) бенефіціар, або носій права, (б) адресат права, і (в) предмет права. Стаття зокрема публікувалася в «Праві України» № 8 за 2011 (її можна знайти за посиланням http://www.info-pressa.com/article-1195.html).

Обговорювалися й інші питання, що виходять за межі тільки предмету дослідження. Так, зокрема, Станіславом Шевчуком було поставлено питання щодо широкого і вузького розуміння практики Європейського суду з прав людини. Як виявилося за результатами обговорення, офіційним опонентом і дисертанткою було запропоновано різні підходи до визначення «широти» практики Євросуду. Так, якщо дисертантка виходила із того, що практика Суду у вузькому значенні – це практика щодо України (відповідно, широка – це практика щодо усіх держав, які визнали юрисдикцію Суду). Станіслав Володимирович застосував інший критерій, розуміючи під широкою практикою – усі рішення, що приймаються Судом і Комісією; під вузькою – тільки рішення прецедентного характеру.

Одне із зауважень Станіслава Володимировича стосувалося статусу актів Європейського Союзу для правової системи України. Так, зокрема, він не погодився із твердженням дисертантки, згідно із яким такі акти не є частиною її національного законодавства, а тому не мають для неї зобов’язуючого характеру. Позиція Вікторії Михайлівни була обґрунтована тим тим, що діяльність у напрямку адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу не робить останнє автоматично частиною національного законодавства. Проте, це не виключає можливість звернення до інших джерел права, система яких в цілому може зазнавати змін внаслідок таких інтеграційних процесів. Втім, Станіслав Володимирович вказав на статус права Європейського Союзу принаймні як переконливого джерела права для національної правової системи. Крім того, відповідно до Закону України від 18.03.2004 р. «Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу», метою адаптації  законодавства   України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом до держав, які мають намір вступити до нього.

До речі, торкнулися і проблем методології. Так, одним із зауважень Дмитра Олександровича Бочарова стало те, що характеризуючи методологічну базу дослідження, дисертантка вказала серед використаних методів «діалектичний підхід», який «дозволив розглянути право на правову допомогу у динаміці – як інститут, що перебуває в постійному розвитку, а також у взаємозв’язку з іншими елементами принципу доступності правосуддя». Як зазначив Дмитро Олександрович, сутність діалектичного підходу чи то пак методу полягає не тільки й не стільки в цьому, адже діалектичний метод передбачає не так висвітлення динаміки, розвитку досліджуваного явища, як демонстрацію суперечностей, які виникають у процесі розвитку та їх «зняття» й гармонійне поєднання завдяки новій точці зору, запропонованій дослідником концепції чи поясненню. До речі, Дмитро Олександрович рекомендував до прочитання роботу Карла Поппера (Предположения и опровержения: Рост научного знания / Пер. с англ. А. Л. Никифорова, Г. А. Новичковой. — М.: ООО «Издательство АСТ», ЗАО НПП «Ермак», 2004. — 638 с.).

Потребу в додатковій аргументації викликала й така теза роботи Вікторії: «Жоден судовий розгляд не може вважатися справедливим, якщо сторонам не надана можливість брати участь у дійсно змагальному судовому розгляді». Як зазначив у своєму виступі Дмитро Бочаров, видається, що цей висновок справедливий лише почасти, а саме – для змагального типу судочинства. Але чи залишається він так само актуальним і для інквізиційного типу, який передбачає обов’язок суду встановлювати істину в справі й у зв’язку з цим зменшує потребу в процесуальній активності сторін, а отже – й у правовій допомозі?

Дисертантка, відповідаючи на поставлене питання, вказала, що інквізиційний тип судочинства не впливає на зміст права на правову допомогу й не зменшує його роль в цьому процесі. Потреба в правовій допомозі присутня в усіх сферах здійснення прав, свобод, законних інтересів і обов’язків людини і громадянина, прав, законних інтересів і обов’язків інших суб’єктів права. Відповідно, в правовій системі сучасної цивілізованої держави повинні бути забезпечені правові можливості скористатися правовою допомогою, за будь-якого типу судочинства. І, як ми зазначаємо в дисертаційній роботі, право на правову допомогу – це право настільки першорядної важливості, що всі інші права, які мають відношення до справедливого суду, можуть позбутися будь-якої цінності, якщо це право не буде дотримуватися. Йдеться про ту саму формулу щодо необхідності реального, практичного втілення прав у життя, а не їх ілюзорне, теоретичне існування.

Звичайно, це лише частина того, що обговорювалося, й далеко не всі питання, які становили інтерес для всіх учасників обговорення. Я спробувала вихопити найбільш цікаві моменти. Й будемо чекати на монографію Вікторії Михайлівни для залучення до обговорення її наукових здобутків більш широкої аудиторії.