Тема прав людини тісно пов’язана із темою про праворозуміння. І основне питання, на яке, за переконанням Миколи Івановича Козюбри, має давати загальна теорія права: яке місце відводиться людині у формуванні й функціонуванні права?

Якщо говорити про позитивістське праворозуміння, то воно орієнтоване не стільки на людину, скільки на державу. Людина є не активним учасником процесу право творення, а його об’єктом. За такого підходу існує ніби два паралельні світи: юридичний (індивід у статусі суб’єкта права) і реальній світ (людина зі своїми інтересами, переживаннями.. , які, як правило, не охоплюються статусом суб’єкта права).

Втім, було б помилкою вважати, що всі доктрини природного права є людиноцентристськими. Ті концепції природного права, які вказують на те, що право вічне, незмінне, фактично усувають людину від участі у процесах правотворення. Так само і теологічні варіанти природного права також не наближали право до людини.

Соціологічні концепції акцент роблять на відповідних союзах, об’єднаннях. Індивід відходить на задній план. В якості правоутворюючих сил розглядаються владні відносини в суспільстві, економічні, політичні, ідеологічні фактори.

Лише останнім часом до проблеми людини як не тільки адресата права, але й як його творця, привертається увага. Йдеться зокрема про комунікативні концепції, в основі яких – принцип інтерсуб’єктивності. Право розглядається як спосіб буття, як спосіб власного існування.

В сучасних умовах, в умовах динамізму життя законодавство постійно змінюється, часто набуває суперечливого характеру. В цій ситуації ми маємо орієнтувати студента не тільки на оволодіння навичками застосовувати відповідні закони, бачити букву закону, але й бачити за ними людину. Адже, за висловом А. Дайсі, не конституційний кодекс є джерелом прав осіб, а навпаки.

Права людини не можуть існувати поза правом, як право не може існувати поза правами людини.

В сучасній літературі права людини характеризуються як у ніверсальні, невідчужувані, визнані міжнародним співтовариством. Навіть не обов’язково в формі міжнародних договорів. Визнання може відбуватися і в інших формах. Наприклад, в судовій практиці.

Права людини – здебільшого визначаються через можливості. Однак М.І. Козюбра говорить про три обов’язкові моменти:

по-перше, права людини – це не просто можливості. Це те, чого людина може домагатися (звертатися до відповідних механізмів захисту);

по-друге, права людини повинні мати реальний характер, тобто повинна бути можливість для їх реалізації;

по-третє, права людини мають бути визнані міжнародною спільнотою (це можуть бути різні форми визнання).

Права першого покоління можуть бути названі «класичними» правами людини. Але вони не усували фактичної нерівності. І саме тому виникла потреба у другому поколінні прав людини. В першу чергу її відчували люди праці.

Права другого покоління — соціальні права – ставлять низку питань. Для прикладу: в США вони іменуються «public rights», «general rights». Їх не визнають саме домаганнями, тобто не можна вимагати їх захисту в суді (називають «правами на буксирі»). Але якщо поглянути на практику американських судів, то ми побачимо, що вони визнали соціальні права раніше, ніж це зробили в Європі. Верховний Суд США захищав соціальні права через посилання на права першого покоління. (Наприклад, право на пенсію шляхом посилання на право на власність)

В Європі рух за права другого покоління починався на національному рівні: зокрема, в Німеччині були рішення національного суду, в яких надавався захист правам другого покоління. Євросуд захищає соціальні права через посилання на право власності. Також є прецеденти, де Євросудом захист соціальних прав відбувається шляхом посилання на право на людську гідність.

В цілому, можна констатувати, що сьогодні у становленні прав другого покоління відбувається процес, який вже пройшли права першого покоління. Він полягає в тому, що права другого покоління також здобувають можливість судового захисту, а отже здобувають таку необхідну характеристику права людини як можливість вимагати реалізації.

Далі буде…