Сьогодні в Університеті проходив модельний Конституційний Суд. Основне моє враження: все було по-спражньому. Або майже по-справжньому Голова модельного Суду (до речі, як відзначив Юрій Григорович Барабаш: перша жінка – голова КСУ )) ), суддя-доповідач й інші судді КСУ, Уповноважений з прав людини, постійний представник Верховної Ради України, представник Президента України, Урядовий уповноважний у справах з питань Європейського суду з прав людини, перший заступник міністра юстиції України, представник Верховного Суду України, представники Української Гельсинської спілки, представники Freedom House, експерти. Всі були переконливими. Регламент дотримувався настільки жорстко, що до перерви, в перші чотири години виступів, ніхто не наважився навіть пройтися по залі. Адже шановна головуюча ще на початку попередила всіх присутніх про необхідність «не допускати під час пленарного засідання ходіння по залу, розмов, реплік у будь-якій формі».

Учасниками модельного суду стали студентські команди з Одеси, Івано-Франківська, Київа, Чернівців і Харкова.

Фабула справи: парламентом України прийнято Закон України «Про внесення змін до Конституції України», яким вилучено із тексту Основного Закону статтю 48: «Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло». Уповноважений Верховної Ради України з прав людини звернувся до Конституційного Суду України про визнання Закону неконстутіцйним.

Коротко про позиції учасників провадження:

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини обґрунтовував неконституційність посиланнями на міжнародні акти, принципи законності, верховенства права, а також на положення Конституції, що проголошують Україну соціальною державою, визнають за людиною вищу соціальну цінність;

представники Верховної Ради України пояснювали необхідність скасування ст. 48 Конституції України її суто декларативним характером, відсутністю механізму реалізації, а також тим, що скасування ст. 48 Конституції не означатиме, що людина втрачає право на достатній життєвий рівень, адже це право гарантоване на міжнародному рівні. Крім того, наголошувалося на індивідуальному сприйнятті кожною людиною категорії «достатній життєвий рівень»;

представник Президента України виступив проти скасування ст. 48 Основного Закону. Його позиція зводилася до того, що ст. 48 не вказує, що в ній йдеться про обов’язки держави – забезпечення достатнього життєвого рівня, переконував представник Президента, є і обов’язком соціально відповідального бізнесу також. Це по-перше. По-друге, держава створює всі умови для реалізації соціальних прав громадян, «ми працюємо над цим», а «бізнес має ділитися». І «в нас повністю реалізується принцип верховенства права»;

представник Верховного Суду України наголошував на тому, що інші статті Конституції забезпечують достатній рівень соціального захисту, й тому скасування ст. 48 Конституції України є виправданим, також вказував на достатність в цій частині положень міжнародних актів. Також звучав аргумент про скрутний фінансовий стан в державі. І ще один озвучений аргумент: «в нас і за наявності в Конституції України ст. 48 є бомжі, а отже, вона не діє»;

Урядовий уповноважний у справах з питань Європейського суду з прав людини і перший заступник міністра юстиції України виступили проти скасування ст. 48 Конституції України. Вони вказували, що таке скасування позбавить можливості використовувати механізм звернення до Конституційного Суду України з метою захисту цього права, а також це була єдина команда, яка, як аргумент, вирішила використати процедурні порушення під час розгляду проекту закону в парламенті;

представники Української Гелсінської спілки підтримали конституційність скасування ст. 48 Конституції України, посилаючись на відсутність механізмів її реалізації й неможливість захистити це право в суді; і вслід за представником Президента говорили про відповідальність бізнесу, а не держави;

представники Freedom House говорили про те, що в Україні залишається небезпека потрапити до числа країн, в яких відсутня свобода (наразі Україна має характеристику частково вільної країни). Україна не виконує всіх вимог Конституції щодо законотворчості. І це не повинно ставати підставою для скасування норми Конституції. Україна люто не хоче виконувати свої зобов’язання перед народом і перед міжнародною спільнотою.

Після закритої частини пленарного засідання було оголошено рішення про неконституційність Закону України «Про внесення змін до Конституції України», якими було вилучено ст. 48 Конституції.

А далі — висока оцінка докладених зусиль, привітання й нагороди від Юрія Васильовича Бауліна й Юрія Григоровича Барабаша.

Захід дійсно відбувся. Блиск в очах наших майбутніх колег неможливо ні з чим переплутати — схоже, з юриспруденцією в них все серйозно Я отримала величезне задоволення! Єдине «але» — задоволення від процесу було набаго більшим, аніж задоволення від юридичної аргументації позицій учасників. Вона місцями була відверто слабкою, що самі учасники часто намагалися компенсувати активністю й акторською майстерністю. Іноді вдавалося.
Хочу поділитися деякими думками.

Щодо фабули справи. З самого початку вона видалася чи то занадто штучною (адже КСУ ще на стадії надання оцінки проекту закону про внесення змін до Конституції мав перевірити його, зокрема, на відповідність ст. 157 Конституції — «Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина ….», а отже, питання про те, чи не призводять такі зміни до скасування чи обмеження прав і свобод, вже ставилося перед КСУ і він з цього приводу вже робив висновок), чи то за задумом організаторів учасники мали б шукати аргументи тільки в процедурних порушеннях прийняття закону. Якщо так, то цей задум учасники точно не втілили — вони як раз зосередились на змістовному питанні — чи не порушує таке скасування права людини.
Відповідно, здивувало те, що жоден учасник провадження, який відстоював конституційність закону про скасування ст. 48, не посилався на те, що КСУ вже надав висновок про відповідність його положень ст. 157. Даремно.

Щодо позицій учасників. Найбільша в моїх очах невідповідність між позицією, яка відстоювалася, й, скажімо, місією учасника, — це позиція модельних представників Української Гельсінської спілки. Вони, нагадаю, вважають вилучення ст. 48 з Конституції конституційним, оскільки норма є декларативною. Й, більше того, як і представник Президента, наполягають на тому, що забезпечення достатнього життєвого рівня є, в першу чергу, обов’язком бізнесу, а не держави. Як на мене, такі думки не личать представникам громадянського суспільства.
До представника Президента, завдяки переконливості якого всі присутні готові були повірити, що перед нами дійсно представник Петра Олексійовича Порошенка, з мого боку великий докір — шалена правова демагогія. «Верховенство права ми повністю забезпечили», «умови соціального захисту населення створили», «над подальшим покращенням життя наразі працюємо». «А бізнес має з нами поділитися». За допомогою яких юридичних механізмів, окрім оподаткування, має зробити це бізнес, залишилось невідомим.

Щодо предмету розгляду. На мій погляд, в умовах запропонованої фабули акцент дійсно слід було робити на процедурних моментах. Аргументи, які висловлювали учасники, були б доречними або якщо б розглядався проект про внесення змін, або, що на мій смак, ще більш цікаво — оцінювався б на конституційність закон про внесення змін до законів України, положення якого спрямовані на реалізацію Програми Уряду України. Якщо з цієї точки зору розглядати, то я б, у тому числі в аспекті сказаних учасниками сьогодні тез, звернула увагу на таке.

Ті учасники, які посилалися на недостатню чіткість, двозначність, відсутність вказівки на механізм реалізації як на підставу для скасування ст. 48 Конституції, не пояснювали, чому вони не спробували використати можливість звернення до КСУ для отримання офіційного тлумачення ст. 48.

Щодо співвідношення конституційного закріплення і міжнародного. Учасники з різних сторін підходили до цього питання — хтось вказував, що взяті Україною на себе міжнародні зобов’язання вимагають від неї створення належних механізмів, у тому числі шляхом конституційного закріплення, хтось навпаки доводив, що від скасування норми Конституції людина нічого не втратить, оскільки зможе спиратися на міжнародні норми.
Тут, як видається, слід розрізняти види міжнародних зобов’язань. Є ті, що закріплюють так званий minimum core. Держава, по-перше, у будь-якому разі має його забезпечувати, незалежно від того, закріпила вона це положення в Конституції чи ні. По-друге, на конституційному рівні вона може передбачити більш високий рівень захисту.
Як можна судити з коментарів Комітету ООН з соціальних, економічних і культурних прав, якщо держава гарантує певний рівень забезпечення соціальних прав, то далі щодо неї діє зобов’язання поважати (сьогодні все частіше дослідники говорять про те, що немає необхідності в проведенні різниці між громадянськими / політичними і соціально-економічними правами за тим критерієм, що перші — негативні, а другі позитивні; і перші, і другі характеризуються через набір зобов’язань держави — поважати, захищати і забезпечувати).
Так от зобов’язання поважати — це фактично негативне зобов’язання, зобов’язання утриматися від дій. Коли йдеться про соціально-економічні права, то це зобов’язання утриматися від скорочення вже гарантованого рівня реалізації таких прав. (це і є ідеєю ст. 22 Конституції — не в тому, щоб заборонити скасовувати ті чи інші пільги й соціальні виплати, а в тому щоб не понижувати рівень захисту. Але при цьому держава має свободу обирати механізм його забезпечення — замінювати, наприклад, безкоштовний проїзд відповідними виплатами).
І тільки у виняткових випадках держава може піти на відповідне пониження раніше гарантованого рівня захисту. Але з суттєвими зауваженнями з цього приводу, які окремі дослідники вважають пристосуванням принципу пропорціності до специфіки соціальних прав. Правила такі:
1) держава має обґрунтувати підстави для таких своїх дій;
2) вона має довести, що доклала максимум зусиль, щоб запобігти цьому і знайти можливі ресурси для того, щоб не йти на обмеження соціально-економічних прав;
3) обмеження може носити виключно тимчасовий характер на час існування обставин, що стали підставою для цього;
4) серед трьох типів зобов’язань – поважати (у тому числі не відмовлятися від раніше гарантованого), захищати і забезпечувати — зобов’язання поважати є найбільш жорстким;
5) обмеження ніколи не повинно доходити до відмови від прав, що ставновлять minimum core.
На підставі цього тесту навіть розробляються пропозиції щодо методики оцінки державного бюджету на відповідність зобов’язанням держави в соціально-економічній сфері.
Якщо ж йдеться про зобов’язання з боку держави лише прагнути до досягнення певного рівня забезпечення соціально-економічних прав, то тут вимоги до держави є більш лояльними.

Дочекаємося Держбюджету-2015, спробуємо протестувати його на пропорційність :)