Поняття автономії називають визначальним для класичної ліберальної теорії [1, p. 37], відводячи їй роль однієї з «центральних цінностей» для більшості націй в усьому світі, особливо для країн Західної цивілізації. Як зізнаються окремі дослідники, «сучасні правові й політичні теоретики відчувають стійку неприязнь до влади і настільки ж сильну симпатію до автономії. Відповідні вихідні положення становлять основу широкого спектру доктрин і теорій. Аргументи на користь демократії, вільного ринку, і навіть легітимності права, підстави виправдання кримінального покарання, обмеження патерналістських зазіхань державної влади, визнання пріоритету індивідуальних прав над колективним добробутом і т.д. – усі вони в своїй основі мають прихильність до індивідуальної автономії й антипатію до влади» [2, p. 385]. Втім, незважаючи на ніби загальновизнану значимість автономії, «ми все ще чекаємо на адекватну її концепцію» [3, p. 1].

Сам термін «автономія» має великий попит: його використовують як еквівалент свободи й приватності, у значенні самоврядування й суверенітету, пов’язують зі свободою волі й необхідністю розширення простору «розумної незгоди» [1, p. 37]. Його прирівнюють до гідності, цілісності, індивідуальності, незалежності, відповідальності й самопізнання, визначають через звернення до таких якостей як самоутвердження, рефлексія, свобода від зобов’язань, усвідомлення своїх власних інтересів тощо. Автономію пов’язуть із діями, переконаннями, мотивами для дій, із правилами, волею інших осіб. Її розглядають в різноманітних аспектах – моральному, етичному, юридичному, політичному, соціальному. Пропонують змістовне і процедурне визначення. Називають не вродженною рисою, а здобутою здатністю, що залежить від складної матриці соціальних, економічних, психологічних та інших факторів… «Єдине, що залишається незмінним від автора до автора, – визнання автономії тим, що бажано мати кожній особі» [4, p. 4].

При цьому автономія набуває характер універсального заклику, який, однак, суттєво різниться у практиці своєї реалізації в умовах різних правових систем. Як і в ситуації з будь-яким правовим ідеалом, юридичне втілення автономії має відшукувати спільні засади. Проф. Селлерс у своєму вступі до книги «Autonomy in the Law» невипадково зазначає: «Цінність автономії може бути виявлено в ідеалах, що становлять точки перетену для правових систем, які в інших питаннях різняться одна від одної і в яких концепції автономії формують структури відносин між індивідами та їх родинами, між родинами і державою, між державою і міжнародними організаціями» [5, p. 4].

Цінність автономії пояснюється її походженням від ідеї гідності людської особистості [6, p. 151], для розкриття природи якої часто звертаються до твору Піко Делла Мірандоли, італійського мислителя епохи Відродження, «Промова про гідність людини» (вид. у 1496 р.): «Гідність людини полягає в тому, що вона сама виступає творцем своєї суті. Людина може бути тим, ким хоче бути; вона робить себе такою, якою сама обирає» [7]. Вказаний аспект гідності людини знайшов втілення в ідеї її автономії, яка в найбільш простому її визначенні розуміється як саморегулювання (selfrule, selflegislation) і самоврядування (self-government), коли наголос робиться на можливості самоспрямування, вільного від зовнішніх сил, або, за образним висловом Дж. Раза, самоавторство (self-authorship), що корнями походить ще з романтичного лібералізму Дж. С. Мілля, який наполягав на різноманітності «експериментів у житті» для пошуку «вільного розвитку індивідуальності» [див. 8, p. 602].

Надзвичайно привабливою ідею автономії робить її обов’язковий зв’язок зі свободою, її розуміння як права не зазнавати втручання з боку держави («тримати її на відстані витягнутої руки» [9, p. 8]) чи інших суб’єктів, за винятком випадків, коли таке втручання виправдане легітимною метою. При цьому окремі автори виступають із пропозицією виділити «базову» автономію – певний рівень саморегулювання, необхідний для забезпечення власного статусу, – і «ідеальну» автономію, як той рівень самоспрямування, який слугує певним регулятивним принципом, але не встановлює набору обов’язкових до виконання вимог, що є необхідними для забезпечення наших прав [10, p. 2].

Таким чином, право виявляється неминуче пов’язаним із автономією: «права в точному значенні слова немає там, де відсутня попередня довіра до можливості кожної людини стати розвинутим, багатомірним хазяїном собі самому» [11, c. 139]. Свобода (а отже, і певний ступінь автономії) є центральним елементом справедливості, яка може бути досягнута в суспільстві тільки за умови, що його члени мають можливість вести гідне і повноцінне життя, а це, в свою чергу, вимагає певного елементу саморегулювання. «Якщо право забезпечує справедливість (як це має бути), воно повинно захищати свободу, а тому автономія завжди буде центральним елементом права» [5, p. 1].

В цьому сенсі вдалим є порівняння Дж. С. Мілля: «Людська природа не є тотожною машині, що може бути побудована за певною моделлю. Вона більше схожа не дерево, яке прагне рости і розвиватися в усі сторони, відповідно до своїх внутрішних сил, що робить його живою істотою». Так і право: воно має гарантувати людині простір, в якому вона може вільно розвиватися в тому напрямі, який вона сама для себе обирає відповідно до своїх власних мотивів.

У той же час, зв’язок автономії як необхідної умови справедливості і права як механізму її забезпечення не є абсолютним. Прагнення до справедливості (а в державно-організованому суспільстві на цьому місці часто опиняється прагнення до забезпечення «загального блага») не може виправдати довільне втручання до сфери автономії. Тому, в першу чергу, постає питання про сферу життєдіяльності, яка має залишитися поза державним, юридично оформленим, втручанням. Про сферу, до якої публічна влада не може втрутитися під жодним приводом – навіть задля забезпечення самої індивідуальної автономії. Яскраво це видно на прикладі релігійних відносин, де цінність автономії індивіда взагалі може не визнаватися. Або, наприклад, той самий М. Селлерс наводить таку ілюстрацію: дюдина, яка ріже торт на вечірці, дійсно має прагнути до його рівного розподілу, але це не означає, що відповідна вимога повинна бути забезпечена правом (оскільки не є сферою правового регулювання – прим. авт.). Так само суспільство може прагнути до рівного розподілу обов’язків в сім’ї, але це не означає, що вказане питання має стати предметом правового регулювання [5, p. 8]. Адже автономія – це, у тому числі, можливість регулювати власне життя, приймаючи неправильні рішення. Автономія не компрометує себе, коли індивід робить неправильний вибір. Насправді, суть автономії полягає у можливості зробити такий вибір для себе. Гарний, але нав’язаний вибір, принижує.

В тісному зв’язку із цим аспектом проблеми автономії стоїть питання щодо визначення сфери, в якій суб’єкти діють автономно – без встановлених правом конкретних моделей поведінки – але яка представляє собою «юридично забезпечений етичний простір», тобто відносини, що в ній виникають, мають юридично значущий характер. В цьому випадку основним завданням права стає не просто захист автономного простору від неправомірного втручання інших суб’єктів, але забезпечення умов для реалізації дійсно автономного вибору. Отже, автономія потребує захисту з боку права, але право, як стверджують окремі дослідники, своєю чергою «потребує обґрунтування за допомогою критеріїв загальності і взаємності. Більше того, процедури демократичного нормотворення обов’язково мають передбачати можливість висунення аргументів і заперечень, що повинні бути розглянуті й належним чином обмірковані. Звичайно, йдеться не про те, що на кожному учаснику суспільних відносин лежить обов’язок прийняти участь в таких процесах, але має існувати рівна можливість зробити це. Без демократичної інституціоналізації й реалізації політичної влади, автономія стає неможливою» [10, p. 237]). Звідси – ще одна проблема, яка потребує наукового осмислення: співвідношення між ідеєю автономії і нормативністю як невід’ємною ознакою права.

Право має прагнути встановлення справедливості для всіх, що одночасно вимагає і накладення обмежень заради загального блага, і захисту індивідуальної й групової автономії для того, щоб кожен міг бути в певному сенсі автором свого власного життя, або, за прикладом вислова Чарльза Лармора, автора книги «Автономія моралі», міг би мати індивідуальний план на життя [12, p. 32]. Про це ж говорить І. Берлін в своїй «Філософії свободи»: «… сама сутність людини – в тому, що вона може вибирати свою модель життя» [13, c. 135]. Дж. Раз пропонує «рецепт автономії», який полягає в тому, що люди мають бути авторами (певною мірою) свого житті, але це вимагає не тільки відповідних здібностей й незалежності, але й «адекватного набору можливостей» [14, p. 112]. І саме в цьому останньому «інгрідієнті» проявляється основна роль права. Невипадково автономія в окремих авторів здобуває навіть характеристику одного з найбільш важливих благ верховенства права і одночасно засад для його обґрунтування.

Але ідея автономії – це не тільки ідея персональної (індивідуальної) автономії. Це також право соціальної групи, нації, сім’ї, асоціації, об’єднання, церкви, регіону на створення власних правил поведінки [5, p. 1]. Як підкреслюється, право окреслює межі, які захищають автономію, можливість саморегулювання для держав, сімей, людей від небажаних вторгнень з боку інших осіб, сімей, держав, кого завгодно [5, p. 1]. Обговорення проблем автономії завжди має звертатися до питання так званої колективної автономії, і особливо там, де має бути окреслена лінія між «публічною» і «приватною» сферами, щоб більш точно визначити той простір, в якому індивіди, або організації, або інші групи, об’єднання тощо мають володіти автономією, і ті сфери, в яких вони підлягають зовнішньому контролю. Заслуговує на увагу думка, відповідно до якої «колективна» автономія є певним механізмом реалізації автономії індивідуальної (індивід, будучи членом певного колективу, групи, здобуває більшу вагу при вирішенні значимих для цієї групи питань, і тим самим, відстоює свій автономний простір: національна меншина, яка здобуває територіальну автономію, надає можливість кожному своєму члену менше залежати від центральної державної влади й більш відчутно впливати на вирішення важливих для нього питань). У той же час, є важливі відмінності між індивідуальним і колективним саморегулюванням (в останньому випадку особливого значення набуває процес вироблення рішення відповідним об’єднанням чи іншим колективним суб’єктом), і для права важливо їх чітко розуміти для встановлення більш адекватних моделей регулювання відповідних сфер суспільного життя.

Автономія сім’ї. В останні десятиліття розвиток сімейного права в правових системах країн, що належать до західної традиції права, характеризується відмовою від звичних публічно-правових норм на користь нових індивідуально орієнтованих стандартів (автономії) [15, p. 1748]. Безумовно, сімейні відносини не можуть залишитися без контролю з боку держави, перш за все, задля гарантування прав і інтересів дитини. У той же час, визнаним є і те, що сімейні справи не можуть і не повинні регулюватися тільки нормами, встановленими державою: певний простір має бути залишений для автономного регулювання самим учасниками таких відносин [16, p. 1]. Часто головним завданням сімейного права стає визначення тієї межі, за якою правове регулювання відносин має базуватися на певній вільній згоді сторін, а не на встановленій державою моделі поведінки: «сімейне право завжди прагне віднайти баланс конкуруючих цілей; одна із них – узгодити між собою бажання держави максимально врегулювати відповідну сферу відносин із об’єктивною потребою зробити це в мінімальному обсязі» [17, p. 49].

Автономія інститутів громадянського суспільства. Інститути громадянського суспільства виправдано претендують на найбільш широкий простір автономії порівняно з іншими організаціями, які можуть функціонувати в суспільстві. Проф. Горвиць невипадково зазначає, що усі мислимі організації, навіть дуже важливі, не можуть претендувати на значну зону автономії. Такий підхід послабив би суверенні права держави до непізнаваності. Критерій П. Горвиця – ті інституції, що підпадають під дію Першої поправки до Конституції, тобто університети, церква, засоби масової інформації та інші особи, що утворюють так звані «інфраструктури вільного виразу». Вони займають особливе місце в суспільстві, адже «відіграють центральну роль у формуванні і поширенні суспільного дискурсу», сприяють самореалізації й богатому соціальному середовищу, можуть обмежувати сферу дії уряду тощо [18, p. 82]. До речі, саме цей критерій – центральна роль у формуванні і поширенні суспільного дискурсу – вченим названо визначальним для характеристики інститутів громадянського суспільства. Так, наприклад, бізнес-корпорації, безумовно, також «мають стосунок до суспільного дискурсу», однак вони не є частиною його «фундаментальної інфраструктури» [18, p. 86].

Громадянське суспільство, яке виступає особливою автономною суспільною сферою, відокремленою від держави, економіки та сім’ї, є важливою гарантією забезпечення індивідуальної автономії [19, 370]. При цьому від самої держави вимагається сприяти розвитку громадянського суспільства, у тому числі забезпечуючи автономію його інститутів. Тим більше, що держава не надає їм автономію – вона лише зобов’язується її поважати [див. 20, c. 19]. Хоча для публічної влади більш зручним є стан, коли люди зайняті своїми власними справами і тому не турбують її своїми незліченними вимогами, розгляд яких потребує зусиль і часу, демократії мають підтримувати й сприяти такій колективній активності. Демократія, яка захищає тільки індивідуальну автономію, може в певний момент зіткнутися із неможливістю вижити через недостатню залученість громадян до суспільних справ, контролю над публічною владою, що в свою чергу породжує недемократичні тенденції [21, p. 558].

Територіальна автономія. Персональну автономію часто називають наріжним каменем не тільки демократії, але й права на територіальну (місцеву) автономію [22, p. 12]. Остання в свою чергу розглядається як спосіб підвищити індивідуальну автономію тих, хто проживає на цій території. Пояснюється це тим, що голос однієї людини є тим більш вагомим, чем меншою є політична одиниця, в якій він висловлюється, а отже, її індивідуальне самовираження збільшується в невеликих політичних одиницях [22, p. 15]. Відповідно, територіальна автономія сприяє більш широким можливостям безпосереднього впливу жителів цих територій на вирішення суспільно значущих питань.

З’ясування змісту територіальної автономії, її можливих різновидів і практик використання потребує також визначення її співвідношення із іншими категоріями державно-територіального устрою (децентралізація, федералізм [23, p. 103]), а також категорією місцевого самоврядування. Слід зазначити, що вимога місцевого самоврядування виступала важливим компонентом порядку денного раннього лібералізму. Традиційно аргумент на користь місцевого самоврядування в своїй основі мав заперечення широких повноважень цетральної влади – самоврядування розглядалося як спосіб забезпечити свободу від занадто високого рівня її домінування [24, p. 42]. Однак згодом він здобув також і позитивну складову: свобода жителів певної території управляти собою [25, p. 365]. Це більш повне розуміння місцевої автономії, адже недостатньо мати можливість приймати рішення без необхідності благословення центральної влади. Реальна територіальна автономія залежить від існуючих гарантій її реалізації, у тому числі фінансових.

Автономія держави. Питання автономії держави, на перший погляд, взагалі видається зайвим, коли йдеться про загальнотеоретичну її концепцію. Адже саме поняття автономії використовується, перш за все, для позначення простору, вільного від втручання держави. Тим не менше, активне використання в юридичних дослідженнях, особливо останніх років, проблеми автономії держави (здебільшого йдеться про державу як учасника міжнародних або регіональних організацій, тобто у світлі проблеми автономії держав-членів, а також про концепцію міжнародного конституціоналізму як порядку, який покликаний врегулювати процеси прийняття міжнародних актіа, окреслити сферу автономії держави і створити додаткові до національних гарантії прав людини [26, p. 17-18]) ставить перед нами питання про коректність відповідної термінології і про можливість вироблення загального поняття автономії, яке б у тому числі охоплювало собою випадки, в яких носієм автономного статусу виступає держава. Розгляд питання в цьому контексті передбачає необхідність розкриття ролі принципу субсидіарності в міжнародному праві, який, зокрема, визначає, чи становить та чи інша проблема предмет «виправданого занепокоєння» з боку міжнародної спільноти або все ж таки вона відноситься до автономної сфери держави [26, p. 300-301], сфери її свободи розсуду (margin of appreciation).

Викладене вище ставить питання про можливість вироблення загальнотеоретичної моделі автономії, застосовної незалежно від того, хто виступає її суб’єктом – індивід, група, об’єднання людей, держава тощо. Вироблення такої моделі потребує не тільки вивчення ідейних витоків концепції автономії, розкриття змісту даного поняття, встановлення його співвідношення з такими основоположними принципами права як справедливість, свобода, рівність, але й з’ясування способів визначення меж автономії. Це, в свою чергу, зумовлює вихід на проблему співвідношення приватного і публічного. (Мотив досягнення загального блага завжди тягне за собою небезпеку обмеження свободи, якою користуються індивіди для організації власного життя в той спосіб, який самі обирають. Складність – у визначенні рівня втручання до життя громадян. В цьому контексті важливими є такі питання: в яких сферах і якими підставами втручання може бути виправдано? і чи є такі приватні сфери, що мають імунітет до втручання? [21, p. 558]). Але не тільки.

Помилкою було б вважати, що в сфері приватноправових відносин автономія абсолютно завжди є бажаною. Є занадто багато прикладів того, коли особистий вибір індивіда є не просто поганим: він тягне за собою небезпечні наслідки, а отже, має бути обмежений. Наприклад, пояснення законодавчої заборони штучного переривання вагітності за бажанням жінки при вагітності строком більше 12 тижнів пов’язано, перш за все, із можливими негативними наслідками для її здоров’я, а не прагненням реалізувати загальне благо; вимога пристібатися ременями безпеки при користуванні автомобільним транспортом також не є зумовленою мотивом загального блага – держава по суті змушує особу проявити увагу до власної безпеки[1]; заборона направлення у відрядження жінок, що мають дітей віком до трьох років, навіть за згодою такої жінки, чи, наприклад, необхідність використання щорічної відпустки певної обов’язкової тривалості без можливості для працівника відмовитися від реалізації цього права, заборона продажу органів для трансплантації [27, p. 89], і под. Це зумовлює необхідність розглянути питання співвідношення автономії і державного регулювання також в аспекті патерналістської політики держави. У будь-якому випадку слід підкреслити, що тягар доведення лежить на публічній владі: держава має пояснити мотиви введення відповідних заходів і як вони вплинуть на суспільство.

Необхідним є також визначення взаємозв’язку персональної автономії індивіда і автономії інших суб’єктів – певної групи, сім’ї, церкви, нації, регіону тощо. Зокрема, потребують з’ясування можливість встановлення загальних закономірностей формування автономного простору існування кожного із названих суб’єктів, а також обґрунтованість твердження, що автономія інших суб’єктів виступає лише засобом забезпечення персональної автономії.

Крім того, загальнотеоретична характеристика поняття автономії сьогодні буде неповною без звернення до питання щодо статусу концепції недержавного права в юридичній науці, розгляду аргументів на користь її визнання, окреслення кола суб’єктів, за якими визнається відповідний нормотворчий статус, а також визначення можливих форм співіснування в межах національної правової системи державного і недержавного права. Слід зазначити, що концепція недержавного права залишається однією з найбільш дискусійних, одночасно із цим привертаючи до себе все більшу і більшу увагу. Питання недержавного правового регулювання часто зводиться лише до міжнародно-правового свого аспекту, однак розкриття змісту автономії потребує звернення до більш широкого і переважно внутрішньодержавного його аспекту: система норм, вироблених і введених у дію недержавними суб’єктами [28] як джерело альтернативного державному правового регулювання [29, p. 50].

Вказана ідея базується на тому, що держава має зазнавати обмежень не тільки з боку інших держав і наднаціональних організацій[2], але й з боку внутрішньодержавних акторів (громадських організацій, громад, у тому числі релігійних, бізнес-корпорацій тощо). Всі ці суб’єкти відіграють у сучасному світі ті ролі, які традиційно було відведено виключно державі. Одна із них – роль нормотворця. В результаті поряд із державним правопорядком в межах національної правової системи виникає інший – недержавний [31, p. 24]. Окремі дослідники навіть визначають колективну автономію як можливість встановлювати обов’язкові для відповідної групи суб’єктів правила поведінки [32, p. 17].

Цікавий погляд на означену проблему пропонує К. Енгель. Він вказує на те, що функція управління суспільними справами все менше і менше належить суто суверенній державній владі, що традиційно спиралася на свою монополію із прийняття законів, забезпечення їх дотримання і правозастосування. Вчений виділяє два виміри співвідношення державного і недержавного права: вертикальний (державне урядування доповнюється регулюванням з боку міжнародних, регіональних і локальних регуляторів, утворюючи мультирівнене регулювання) і горизонтальний (уряд конкретної країни все частіше зазнає конкуренції у сфері регулювання суспільних відносин з боку різних приватних учасників, що проявляють регулятивну активність) [33, p. 200].

Наведені роздуми нагадують скоріше розкиданий пазл, до того ж, наразі неповний. Тим більш захопливою видається перспектива зібрати його й побачити цілісну картину автономії в праві.

 

  1. Rostboll, Ch. Autonomy and the Sources of Political Normativity / Christian F. Rostboll // Prepared for delivery at the 2009 Annual Meeting of the American Political Science Association, Toronto, Canada, September 3-6, 2009. – 37 р.
  2. West, R. Authority, Autonomy, and Choice: The Role of Consent in the Moral and Political Visions of Franz Kafka and Richard Posner / Robin L. West // Harvard Law Review. – 1985-1986. – Vol. 99. – № 2. – Р. 384-428.
  3. Sieckmann, J.-R. The Logic of Autonomy: Law, Morality and Autonomous Reasoning (Law and Practical Reason) / Jan-R. – Hart Publishing, 2012. – 262 p.
  4. Dworkin, G. The Theory and Practice of Autonomy (Cambridge Studies in Philosophy) / Gerald Dworkin. – Cambridge University Press, 1988. – 188 р.
  5. Sellers, An Introduction to the Value of Autonomy in Law / Mortimer Sellers // in Autonomy in the Law. – Springer, 2008. – P. 1-10.
  6. Griffin, J. On Human Rights / James Griffin. – Oxford University Press, 2009. – 339 р.
  7. Pico Della Mirandola, J. On the Dignity of Man / Giovanni Pico Della Mirandola / Trans. by R. Gaponigri. – Gateway Editions, 1996. – 71 p.
  8. Taylor, R. S. Kantian Personal Autonomy / Robert S. Taylor. – Political Theory. – 2005. – Р. 602-628.
  9. Personal Autonomy, the Private Sphere and the Criminal Law / A Comparative Study edited by Alldridge and Ch. Brants. – Hart Publishing Oxford and Portland. – 274 р.
  10. Autonomy and the Challenges to Liberalism. New Essays / Edited by J.Christman, J. – Cambridge University Press, 2005. – 383 p.
  11. Погребняк, С.П. Основоположні принципи права (змістовна характеристика): монографія / С. П. Погребняк. – Х. : Право, 2008. – 240 с.
  12. Larmore, Ch. The Autonomy of Morality / Charles Larmore // Cambridge University Press, 2008. – 298 p.
  13. Берлин, И. Философия свободы. Европа / Исайя Берлин; предисловие А. Эткинда. – М. : Новое литературное обозрение, 2014. – 448 с.
  14. Raz, J. The Morality of Freedom / Joseph Raz. – Oxford University Press, 1986. – 434 p.
  15. Wardle, L. D., Reconciling Private Autonomy and Public Interests in Family Law / Lynn D. Wardle // II Confronting the Frontiers of Family Succession Law, Liber Amicorum Walter Pintens, 2012. – P. 1747-1761.
  16. Cvejić Jančić, O. Privacy and Autonomy in Serbian Family Law / Olga Cvejić Jančić // International Journal of the Jurisprudence of the Family. – 2013. – 29 p.
  17. Carbone, J. Marriage as a State of Mind: Federalism, Contract and the Expressive Interest in Family Law / June Carbone // Michigan State Law Review, 2011. – P. 30-51.
  18. Horwitz, P. First Amendment Institutions / Paul Horwitz. – Cambridge and London: Harvard University Press, 2013. – 384 p.
  19. Погребняк, С. П. Громадянське суспільство як гарантія прав людини / С. П. Погребняк // Правові засади гарантування та захисту прав і свобод людини і громадянина : зб. тез наук. доповідей і повідомлень ІІ Міжнарод. наук.-практ. конф. 6 грудня 2013 р., м. Полтава / редкол.: А.П. Гетьман, Ю. Г. Барабаш, С. Г. Серьогіна та ін. – Х. : Право, 2013. – С. 369-372.
  20. Религия и церковь в Центрально-Восточной Европе в начале ХХІ в.: Сб. обзоров и реф. / РАН. ИНИОН. Центр науч.-информ. исслед. глоб. и регион. проблем. – М., 2006. – 142 с.
  21. Cohen-Almagor, Between Autonomy and State Regulation: J.S. Mill’s Elastic Paternalism / R. Cohen-Almagor // Philosophy. – 2012. – Vol. 87, Issue 04. – Р. 557-582.
  22. Erlingsson, G. Ó. A Normative Theory of Local Government: Connecting Individual Autonomy and Local Self-Determination with Democracy / GissurÓ Erlingsson, Jörgen Ödalen // Prepared for the American Political Science Association Annual Meeting and Exhibition, August 29-September 1, 2013. – Chicago, Illinois. – 25 p.
  23. Suksi, М. The Characteristics of Autonomy v. Federalism / Markku Suksi // in Sub-State Governance through Territorial Autonomy (A Comparative Study in Constitutional Law of Powers, Procedures and Institutions) – Springer, 2011. – P. 101-108.
  24. Kjellberg, F. 1995 The Changing Values of Local Government / Kjellberg // Annals of the American Academy of Political and Social Science. – 1995. – Vol. 540. – P. 40-50.
  25. Pratchett, L. Local Autonomy, Local Democracy and the ‘New Localism’ / Lawrence Pratchett // Political Studies. – – Vol. 52. – Issue 2. – P. 358–375.
  26. Ruling the World? Constitutionalism, International Law, and Global Governance / by J. L. Dunoff, J. P. Trachtman. – Cambridge University Press, 2009. – 414 р.
  27. Сэндел, М. Справедливость. Как поступать правильно? / пер. с англ. А. Калинина. – М. : Манн, Иванов и Фербер, 2013. – 352 с.
  28. Hertogh, M. What is Non-State Law? Mapping the Other Hemisphere of the Legal World / Marc Hertogh // [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://papers.ssrn.com/sol3/papers.cfm?abstract_id=1008451.
  29. Senn, М. Non-State Regulatory Regimes. Understanding Institutional Transformation / Myriam Senn. – Springer, 2011. – 318 р.
  30. Alvarez, J. E. International Organizations As Law-makers / J. E. Alvarez. – Oxford University Press, 2006. – 720 р.
  31. Tang, S. Non-state law in party autonomy – a European perspective / Zheng Sophia Tang // Int. J. Private Law. – 2012. – Vol. 5, No. 1. – P. 22-39.
  32. Sieckmann, J.-R. The Logic of Autonomy: Law, Morality and Autonomous Reasoning (Law and Practical Reason) / Jan-R. Sieckmann. – Hart Publishing, 2012. – 262 p.
  33. Engel, Ch. A Constitutional Framework for Private Governance / Christoph Engel//German Law Journal. – 2004. – Vol. 05, No. 03. – P. 197-236.

[1] Приклад із ременями безпеки доволі часто використовується при обговоренні питання щодо меж державного втручання до сфери персональної автономії. Адже держава бере на себе повноваження вирішувати, як людина має забезпечувати свою власну безпеку, навіть якщо людина бажає зробити це в іншій спосіб (наприклад, їздити зі швидкістю не більше 70 км/год) або в принципі переконана, що ремінь безпеки не є в цьому сенсі ефективним засобом. В багатьох країнах сьогодні ремені безпеки встановлено в кожному автомобілі, і вони вважаються невід’ємною частиною машини. Але така практика стала поширеною не так давно. До 1980-х років більшість ліберальних демократій залишало це питання на розсуд людей. Кожна людина, як розумний індивід, сама може вирішити, що є кращим для неї, у тому числі здатна прийняти рішення, чи користуватися ременем безпеки. Статистика свідчила про те, що у 1970-х роках переважна більшість учасників дорожнього руху не використовувала ремені безпеки, надаючи перевагу тому, щоб не стикатися із незручностями, пов’язаними із кріпленням себе на своєму місці. Та й сьогодні далеко не всі водії й пасажари використовують ремені безпеки через переконаність в їх ефективності, а не через побоювання бути притягнутим до юридичної відповідальності за недотримання правил дорожнього руху.

[2] Самі міжнародні організації все частіше здобувають статус правотворчих інституцій (див., наприклад: [30]).

 

Олена Уварова

Стаття була написана для Круглого столу з Антропології права (Львів, 2014 р.)